Людське бажання то є бажання, яке для підтримки своєї пустотності мусить мати певну міру безладдя. Межею цього безладдя є, як правило, можливість тривогу від незнання розрядити. Можливість “знати”, що буде далі. Мірою безладдя можна називати той укромний простір стихійного, з яким суб’єкт залишається наодинці. І виходить з нього, коли постає перед поглядом Іншого.Винести стихійне то є задача не завжди проста, зрештою суб’єкт робить багато для того, аби свого бажання уникати, уникати його присутності.Контраверсійно, проте той ареал постійності, який людина створює навколо себе, є відчужуючим елементом з одного боку. А з іншого – є тим, що тримає психічне в порядку.Відомо, що в тюрмі така сталість піддається розриву. Те, що називається “по етапу”, є процедурою руйнування сталості й примусом до адаптації в нових умовах. Неоднозначним є, коли механізми інституцій позбавлення волі є непогано інтегрованими у цивільний порядок.Електоральний acting-out в такому випадку можна розглядати як потребу того, щоб стихійне завершилось, постійність – за будь-яку ціну. Невідомо, яка то буде ціна припинення “етапу”, але потреба є наміченою. Не має значення, наскільки жорстокі правила гри, головне, щоб вони були. Виснажує найсильніше навіть не насильство, до нього, хай за рахунок розщеплення, психіка може пристосуватися, а хаотичність.