Чоловічі сльози і Традиція

Іноді доводиться чути від представників "справжньої маскулінності", що чоловіки не плачуть. Проте дивно вже те, що жодна з великих традицій цього правила не знає. В «Іліаді» Ахілл плаче не раз і не двічі. Плаче від образи, плаче за другом, плаче так, що це чують боги. Нікому з греків не спадає на думку, що з героєм щось не так. Отже, правило, яке ми вважаємо вічним, молодше за нас самих. Священні тексти теж не соромляться. Йосип, відкриваючи братам, хто він, ридає так голосно, що чують по всьому дому фараона. Давид оплакує Авесалома, повторюючи ім'я сина, аж поки Йоав не зупиняє його, бо військо соромиться власної перемоги. Ісус також плакав. Наприклад, це було біля гробу Лазаря, за кілька хвилин до чуда. Тобто плаче Той, хто наперед знає розв'язку. Сльоза тут не заперечує сили, вона її супроводжує. Плакали всі стани, і кожен по-своєму. Воїн плакав над убитим побратимом, і це входило в саме поняття вірності, бо не оплакати означало не цінувати. Священник плакав під час служби, і сльози вважалися дарунком, за який моляться. Ігнатій Лойола вів духовний щоденник із лютого 1544 по лютий 1545 року і фіксував свої сльози майже щодня, іноді з позначкою, у який момент меси вони прийшли. Це був не звіт про слабкість, а про добре виконану роботу. Хлібороб плакав на похороні й на весіллі, бо голосіння було обрядом із власним порядком і навіть мелодією. Скрізь одне й те саме. Плач мав своє місце, свій час і свою форму, і саме тому нікого не бентежив. Традиція не забороняє почуття, вона дає їм русло. Далі русло почало міліти. Ренесанс приніс більше стриманості, середина XVIII століття знову відкрила шлюзи. Коли у 1771 році вийшла «Людина почуття» Генрі Маккензі, роман про героя, який плаче від кожної почутої історії, ним захоплювалися всі, аж до Адама Сміта. Через покоління той самий роман почали вважати смішним, бо двадцять років війн проти Наполеона виховали жорсткішу маскулінність швидше за будь-яку проповідь. Мода на почуття виявилася такою ж мінливою, як усяка мода, і це вже симптом. Там, де є обряд, коливань не буває. Просвітництво прямо сліз не забороняло, культура чутливості була його ж дитям. Але воно взялося міряти людину розумом і користю, і все, що користю не пояснювалося, поступово перевело в розряд прикрас. Раніше сльоза щось означала, бо існував порядок, у якому вона щось означала. Тепер вона стала просто станом нервів, а стан нервів легко оголосити зайвим. Довершила справу остання третина XIX століття з конторами, імперською службою і школами-інтернатами, де хлопчика вчили не подавати знаку. У 1872 році Дарвін спокійно писав, що англійці плачуть рідко, а дикуни рясно, і думка мала успіх. Дисципліна зайняла місце обряду, а це зовсім не те саме. Заборона при цьому ніколи не була суцільною, і винятки підтверджували правило. Черчилль плакав відкрито й часто, сам казав, що завжди був плаксивим і що люди мають до цього звикнути. А Едмунд Маскі 26 лютого 1972 року виступив перед редакцією газети в Манчестері, захищаючи дружину від нападок, журналісти написали, що він плакав, і номінації він не отримав. Сам Маскі до кінця життя наполягав, що то був сніг, який танув на обличчі. Правило, виходить, звучить не «не плач», а «плач з правильного приводу і в правильному місці». Тільки от хто тепер визначає правильне місце, ніхто до пуття не знає. Футболіст після фіналу може ридати перед мільйонами. Той самий чоловік на нараді у вівторок цього дозволити собі не може. Дослідження в трьох десятках країн дають жінкам приблизно від 30 до 60 випадків плачу на рік, а чоловікам від 15 до 17. Різниця помітна вже у дев'ять або десять років, тобто задовго до того, як усе можна списати на гормони. Сьогодні маятник хитається назад, тільки нерівно й без опори. Плакати начебто знову можна, але бажано красиво, коротко і краще перед камерою. Аби зібрати більше вподобайок. @pravysta