Тарас Шевченко — не тільки поет і художник, а ще й поціновувач простих гастрономічних радощів. Любив борщ із сушеними карасиками, пельмені та чай з ромом.Проте, попри кулінарні вподобання, у його творчості їжа — рідкісний гість.Із понад 800 відомих творів Шевченка лише 46 містять зображення, пов’язані з їжею. Лише один (!) натюрморт — і той зовсім не з хлібом чи вишнями, а з жіночим оголеним торсом.Але на полотнах митця все ж трапляються сцени, де присутні мотиви приготування чи споживання страв — як, наприклад, у "Катерині" чи "На пасіці", де видно посуд і кухонний реманент.Найбільше гастрономічних сцен Шевченко створив під час заслання — у 1847–1857 роках. Це і польова кухня у роботах "Суворов куштує солдатську їжу", "Коло каші", "Кашовари", і затишні сцени чаювання — "Серед товаришів", "О. Бутаков та фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Кос-Аралі". Їжа у творчості Шевченка — це не гастрономічний фетиш, а частина повсякденного життя, відбиток побуту, дружби, військової служби і самотніх вечорів.
3 липня 1886 року в німецькому Мангеймі мешканці стали свідками видовища, яке здавалося казкою. Вулицею рухався візок... без коней. Жодного запрягу, жодного батога. Три високі колеса, металевий корпус, дивний гуркіт ззаду — і візок сам їде. Це був перший у світі автомобіль, і керував ним сам творець — Карл Бенц.Транспорт мав доволі ексцентричний вигляд: три колеса з довгими спицями, рама зі спаяних металевих трубок, сидіння на двох — водій і пасажир, — і замість керма… румпель, як у човна. Серце машини — чотиритактний бензиновий двигун потужністю 0,9 кінських сил. Для порівняння: сучасний електрочайник споживає більше.Benz Patent-Motorwagen важив 263 кілограми, двигун — 96. Палива вистачило лише на 100 метрів: замість бака була звичайна пляшка з бензином. Він проїхав мало, але вже навіки увійшов в історію.Люди в Мангеймі дивились із подивом і, ймовірно, з острахом. Машина, що їде сама? Без коней? Небезпечно, протиприродно, захопливо! Газети рясніли заголовками: про «саморушний віз», який має майбутнє.
Уявіть собі рослину, що ховається під землею, мов таємничий мешканець, і лиш зрідка визирає з-під ґрунту яскравим дивом — величезною квіткою, схожою на інопланетну пастку. Це — гіднора африканська.Ця рослина — справжній майстер камуфляжу і виживання. У неї немає ані стебел, ані листя, і навіть квітка, яку ми бачимо на поверхні, — лише верхівка гігантського підземного організму. Гіднора — паразит. Вона впивається коренями у свого «господаря», зазвичай молочай, і через спеціальні присоски висмоктує з нього все необхідне для життя.Її квітка — величезна, до 20 сантиметрів, яскраво-помаранчева всередині й доволі моторошна ззовні. Вона пахне... зіпсованим м’ясом. Це не випадково: її «пастка» приваблює жуків-скарабеїв, які, потрапивши всередину, кілька днів блукають там у пошуках виходу, запилюючи квітку.А коли приходить час плодів — гіднора стає щедрою. Її соковиті «ягідки» наповнені десятками тисяч насінин і мають напрочуд приємний смак. Їх обожнюють і птахи, і ссавці — а заодно допомагають поширити насіння.
27 червня 1964 року у самому серці Вашингтона, за присутності понад 100 тисяч людей відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку. Урочисту церемонію очолив колишній президент США Дуайт Ейзенхауер. Це була гучна заява на весь світ: Америка підтримує прагнення народів до свободи.Автором скульптури став канадський митець українського походження Лео Мол — Леонід Молодожанин, а архітектором — Радослав Жук. Разом вони створили монумент заввишки понад шість метрів, де бронзовий Кобзар стоїть гордо й незламно, а поруч – стела з рельєфом Прометея, як символ бунту, світла і свободи.Дозвіл на встановлення пам’ятника ухвалили ще в 1960 році: Конгрес США проголосував "за", а президент Ейзенхауер підписав закон про це. Фінансували пам’ятник українці з усього світу: понад 50 тисяч людей зробили внески, щоб цей день став реальністю.У своїй промові Ейзенхауер підкреслив, що постать Шевченка — це натхнення для всіх пригнічених народів. Він говорив про силу слова, про свободу і про надію, яка перемагає навіть тоталітаризм.
26 червня 1866 року в розкішному маєтку Хайклер, де сьогодні знімають серіал "Абатство Даунтон", народився Джордж Герберт, 5-й граф Карнарвон — аристократ, меценат і людина, без якої світ ніколи не дізнався б про гробницю Тутанхамона.Граф Карнарвон захоплювався всім красивим і таємничим: від полювання до колекціонування старожитностей. Коли один із провідних єгиптологів порадив йому звернути увагу на розкопки, Джордж не лише захопився, а й став покровителем археолога Говарда Картера. У 1922 році вони зробили одне з найвеличніших археологічних відкриттів: знайшли практично неушкоджену гробницю фараона Тутанхамона. Та менш ніж за пів року після відкриття його життя обірвалося загадково: укус комара, незначна рана від бритви, зараження крові — і 5 квітня 1923 року Карнарвон помер у Каїрі. Саме з цієї миті народилась легенда про «прокляття фараона», яке буцімто переслідує всіх, хто наважився потривожити вічний спокій Тутанхамона. Сьогодні Джордж Герберт — це ім’я, вписане золотими літерами в історію єгиптології.
Вінниця, 16 червня 1943-го. На околиці міста — страшна знахідка.Там, де мали будувати нову інфраструктуру, почали копати землю — і натрапили на останки. Не один-два. А цілі ряди поховань. Тіла. Сотні тіл.Це були не жертви війни. Це були люди, яких вбили задовго до неї. Радянські громадяни, страчені у 1937–1938 роках, у розпал Великого терору. Саме тоді НКВС розгорнув хвилю масових репресій проти українців і поляків, яка тривала до самого відступу Червоної армії у 1941 році.На прохання місцевих жителів, у травні 1943 року — вже під час німецької окупації — почалося офіційне дослідження. Було виявлено 91 масове поховання. Із-під землі підняли 9439 тіл, серед яких 468 осіб місцеві жителі впізнали як своїх рідних. Частину цих останків спочатку вважали жертвами війни. Але аналіз показав: ці страти сталися задовго до нацистської окупації.Справжній масштаб трагедії став зрозумілим лише з роками. За сучасними оцінками, загалом у Вінниці та області в той період було репресовано близько 20 000 людей.
Він народився в Александрії, у родині, де музика лунала з дитинства. Батько грав на гітарі, мати співала — у їхньому домі не було шансів не стати артистом. Уже в юності Деміс володів гітарою, трубою, контрабасом і органом. Та справжній прорив стався в 1968 р., коли його гурт Aphrodite's Child разом із Вангелісом перебрався до Парижа. Композиція Rain & Tears зробила їх зірками Європи.Коли гурт розпався, Русос не розгубився — і ризикнув із сольною кар'єрою. У 1974 році вийшов альбом Forever & Ever, а однойменна пісня вмить потрапила до чартів. Його сценічний образ був настільки харизматичним, що захоплював публіку ще до того, як він брав першу ноту. Шовкові туніки, довге волосся, глибокий погляд — він був зіркою, яка не потребувала світла прожекторів. І все це — з голосом, що міг звучати ніжно, а за мить — грізно і велично.Він пішов із життя в 2015-му, залишивши по собі не просто пісні — а епоху, що пахне морем, мріями й любов’ю.Його не треба згадувати — варто лише включити My Friend The Wind, і він вже тут
Людина-легенда, голлівудський хуліган із гітарою й бунтівним характером, народився 9 червня 1963 року. Та якби у дитинстві хтось сказав йому, що одного дня його ім’я буде гучнішим за назви фільмів, у яких він зніматиметься — Депп, напевно, просто засміявся б і пішов грати в барі свій новий риф. Гітара — його перша мова, ще до акторської гри. Але гітара привела до Лос-Анджелеса, а там — до кіно. І все змінилось після знайомства з Ніколасом Кейджем, який відкрив Джонні двері в Голлівуд.Перша роль — у “Кошмарі на вулиці В’язів”. А далі —“21 Jump Street” зробив його улюбленцем підлітків, але Депп не захотів бути просто милим обличчям з екрану. Він грав диваків, вигнанців, героїв на межі реальності — від Едварда Руки-ножиці до Джорджа Юнга в “Кокаїні”.А “Пірати Карибського моря”? Він не просто зіграв Джека Горобця — він його вигадав. Вигаданий божевільний капітан став мільйонним брендом і легендою. Але він усе одно відмовляється дивитися фільми зі своєю участю: «Краще я проковтну мішок кліщів».
Зелень — це не просто декор для української оселі. Це магія, оберіг, символ віри, любові й турботи про родину. І жодне свято не відкриває цю тему краще, ніж Трійця — день, коли вся природа одягається в зелене, а люди прикрашають свої домівки травами, які пахнуть дитинством, бабусиним городом і прадавніми знаннями.Наші предки вірили: кожна рослина має душу, а її сила може як зцілити, так і захистити. У Трійцю, або як ще кажуть, на Зелені свята, ця сила ставала особливою — адже саме тоді трава «говорила», квіти шепотіли молитви, а духи предків приходили до своїх хат, щоб побачити, як там живеться рідним.У ті дні жінки й дівчата ще до світанку вирушали на луги й поля, збирали чебрець і материнку, полин і лепеху, звіробій і шавлію — кожна з цих трав мала свій сенс. Полин оберігав від зла, чебрець давав спокій родині, лепеха проганяла русалок і нечисть, а любисток був оберегом для кохання. Ті, хто знав, які зілля покласти під подушку, могли й віщі сни побачити, і відповідь на болюче запитання почути.
29 квітня 1970 року в Бостоні народилася Ума Каруна Турман. Її доля, здавалося, була прописана зірками: батько — професор східних релігій, буддійський монах, мати — топова модель і світська левиця. Недивно, що ім’я Уми має санскритське коріння і означає «та, що дарує блаженство».У дитинстві Ума соромилася свого імені і навіть називала себе Дайаною. Пізніше вона змирилася і навіть стала ним пишатися. У всякому разі, до тих пір, поки не побувала в Японії. Там вона з'ясувала, що «ума» японською означає «кінь».Її шлях до слави був далеко не легким: в Нью-Йорку вона мила посуд у ресторанах і пробувала свої сили у модельному бізнесі. Перша велика роль прийшла не одразу. Лише після епізодичної появи у стрічці Тері Гілліама "Пригоди барона Мюнхгаузена" її нарешті почали помічати.Роль у фільмі "Генрі і Джун" принесла Турман не лише перший справжній успіх, а й репутацію "сексуального символу для інтелектуалів". Її красу, тонкий розум і особливу харизму одразу оцінив Квентін Тарантіно, який зробив Уму своєю Музою.
TGLIST.COM.UA
2025-01-06