Чотири роки тому ми знову ставили собі одне й те саме питання: що далі і куди нам знову? У 2014-му багато хто виїхав, хтось повернувся, а хтось так і не зміг. Чотири роки тому дехто поїхав і вже наступного дня повернувся додому, бо всі вірили — раптом усе налагодиться… Але, на жаль, не налагодилося. Ми не повернулися, а наше місто стало привидом.Пам’ятаю розповіді бабусі про Чорнобиль — тоді й подумати не міг, що щось подібне станеться з нашим містом. Тільки не через радіацію, а через війну. Його тепер не впізнати, а ми роз’їхалися по всьому світу. Сьогодні жителя Попасної можна зустріти і в Америці, і в Африці — кожен будує життя заново.Та все одно живе надія, що колись ми зможемо повернутися. Нехай навіть у зруйноване, але своє місто — і відбудовувати його з нуля, по цеглині. Я часто думаю: якщо наше місто звільнять, я буду серед перших, хто піде його відновлювати. Бо його знищили п#д@р#, розграбували, і попри обіцянки — ніхто по-справжньому не відбудовує.Бережіть себе і своїх рідних. Хоч ми й не поруч, я з вами до кінця і триматиму в курсі всього, що відбувається. Я й досі дивлюся з неба на місто здалеку… але, на жаль, там майже нічого нового…Обіймаю кожного ❤️