Сьогодні йду по тракту, що веде з сірої одоробли що зветься культурно мистецтвовим сентром, до кафе «друзі» (дуже раджу, до речі). Поперед мене - далеко - йде група магістрів компютерних наук. Поступ величава, горді носи прочовсують поперд стоялі древні будівлі іллінської, крокують твердо - що не крок - новий стиртап. У вухах блищать розпечені на сонці кришталеві серьги, у ротах - по ледь тронутому цибару майборо. І се при тому ще, що за губами у кожного триває нікотиновий бій між тяжким паучем і сильними твердими яснами. Язик мутизить білі як унітаз кремезні зуби, а зуби перетирають паучі у порох. Коли нерівний бій доходе кінця - переможений пауч гарматним ядром вилітає з червоного здорового рота могилянця у канави і скаче по багну як прудконогий заєць-біляк. Кучері могилянців ледь прикривають гарячі груди. Йдуть без поспіху, але й ніби летять як ті орли у вирій. Мова в них дивна прадавня, і що не слово - то важкий термін, а термінологіїв їх відає тільки сам бог отець. Так от, йдуть вони, а за ними - група фрешів з фснст за ними і паучі доїдає.Писав Василь Трихолог