Чому ми іноді відчуваємо сухість та віддаленість від Бога у житті?

Православна Церква розуміє наше життя як постійне сходження у Божому світлі, розуміє, що епізоди відчуття віддаленості Бога та суму є аномалією. Радощі та веселощі є нормою. Цей хворобливий стан виникає з двох причин: прихований гріх чи навчальне загартовування від Бога. У обох випадках, це не варто сприймати як пасивний стан, який треба прийняти й перетерпіти й тим більше не як ознаку якогось духовного просуненого рівня (це може траплятися будь-коли в житті), але як заклик до духовного бою. Християни покликані бути воїнами, а не драматичними страждальниками з тяжкими психологічними кризами. Підсумовуючи це отцівське вчення, Володимир Лосський так про це говорить:
“Сухість є хворобливим станом, який не може бути тривалим; він ніколи не вважався авторами подвижниками та містиками східної традиції необхідним чи нормальним етапом на шляху єднання. На цьому шляху, це частий випадок, але завжди небезпечний.”

Ми повинні уникати схильності, яка характерна особливо сучасній людині: замкнутися у психологізмі та власному інтелекті. Якщо настає таке випробування, то варто провести перевірку реальності й діяти. Як? Три ідеї:

Піти нагодувати голодного чи відвідати хворого - Це активна співпраця з Богом. Вона також нагадує, що ми не є індивідуалістами, а належимо до спільноти, Церкви перед якою відповідальні.

Зробити сто поклонів - нагадати, що наше Я не є інтелектом. Фізична дія вибиває з заціпеніння та унинія у яке вводить висохлий розум. Ми є нашими тілами.

Піти випити каву, з’їсти коржик, почіпати траву - інакше кажучи: попустися, шановний, ти не великий духовний сподвижник й не драматичний герой, ти слабка й смиренна людина й ти втомився. Переключися й назад до реального життя.

Такий православний здоровий глузд дозволяє уникати небезпек висохлого зв’язку з Богом. Бог благий та людинолюбний, не забуваймо про це й не нервуймося даремно.