СУД НАД БОГОМ

Наприкінці часів, коли всі історії вже були прожиті, а всі сльози вже пролилися, мільярди людей стояли на безкраїй рівнині перед Божим престолом. Це не було місце, схоже на суд із наших уявлень. Не було стін, не було стелі, а тільки простір, який здавався безмежним, і світло, що виходило від престолу, настільки чисте й яскраве, що воно ніби проникало крізь людину, оголюючи не лише обличчя, а й серце. Більшість людей почувалася незручно в цьому світлі. Хтось опускав очі, хтось прикривав їх рукою, ніби намагаючись сховатися, хтось нервово переступав з ноги на ногу, не знаходячи собі місця. Однак були й інші, які стояли у передніх рядах і поводилися досить упевнено. Вони не відводили погляду. У їхніх очах не було страху, а була напруга, біль і щось схоже на рішучість. Вони про щось жваво розмовляли і з кожною хвилиною їхні голоси ставали гучнішими, твердішими, гострішими. Було видно, що налаштовані вони досить войовничо. Нарешті одна з них, молода жінка з темним волоссям, різко зробила крок уперед. Вона підняла голову і подивилася прямо в світло. Її рух був майже викликом.- Як Бог може судити нас? - її голос тремтів, але не від слабкості, а від напруження, яке роками збиралося всередині. - Хіба Він знає, що таке таке страждання? Ми пережили страх... голод… побиття... тортури... смерть… Розірвавши рукав своєї сукні, вона оголила плече, на якому був витатуйований номер ув'язненого нацистського концентраційного табору. Поруч із нею стояв чоловік, який підняв руку і розстебнув ґудзик коміра. На його шиї помітно було темний слід:- А ось подивіться-но на це! - гнівно сказав він, демонструючи слід від мотузки. - Весь мій злочин полягав у тому, що я народився чорношкірим. Трохи далі стояла вагітна дівчина-школярка з потьмянілими очима і бурмотіла:- Я нічого не зробила, але мене згвалтував якийсь іноземний солдат, - тихо сказала вона. - Чому я повинна через це проходити? Раптом із натовпу вийшов ще один. Він був у військовій піксельній формі, але без знаків розрізнення. Тканина була зношена, на ній були сліди бруду і часу. Його обличчя було не просто втомлене, а таке, яке бачило більше, ніж повинно було бачити.- Я сидів у холодній в’язниці, - сказав він повільно. - Нас було багато. Нас постійно били. Ми не знали, чи доживемо до ранку. Скажіть мені… Бог там був? Десь поруч стояла жінка середніх років. Вона тримала в руках старий, розбитий телефон.- Останнє повідомлення від мого сина з фронту було: «Мамо, все добре». - сказала вона, і її голос раптом зламався. - Через дві години мені подзвонили… - вона не договорила. Підняла очі і додала. - Бог знає, як це отримати такий дзвінок? Далі багато різних голосів почали говорити майже одночасно:- Я тридцять років доглядала чоловіка, який навіть не пам’ятав мого імені через хворобу Альцгеймера. Бог знає, як це щодня втрачати людину, яка ще жива?- Ми десять років молилися про дитину. Вона народилася і прожила лише три години...- Мій батько приходив додому п’яним майже щовечора і бив нас. Моє дитинство пахне страхом.- Усі навколо були людьми, а я залишилася нікому не потрібною сиротою. Бог знає, що таке абсолютна самотність? На рівнині звучало тисячі таких голосів. Голоси з Освенцима і Бучі. З Хіросіми і Руанди. З руїн Алеппо і підвалів Ізюма. Із лікарняних палат і дитячих будинків. Із концтаборів і окопів. Із палат інтенсивної терапії і будинків для літніх людей. Із сирітських кімнат і самотніх квартир. Різні народи. Різні століття. Різні мови. Різні історії, але у кожного одне й те саме питання: «Чи має Бог право судити, якщо Він не знає, як це - жити тут?»Кожен з них хотів поскаржитися на Бога за те, що Він дозволив у Своєму світі існувати злу і стражданням. - Йому-то добре, - думали вони. - Він живе на небі, де тепло і світло, де немає ні сліз, ні страху, ні голоду, ні ненависті! Що Він може знати про ті біди, які люди відчувають у Його світі! Він-то насолоджується абсолютним блаженствомЦі люди почали збиратися в групи. Довго говорили, сперечалися, перебивали один одного. У їхніх словах було багато болю, багато правди і водночас щось ще… щось, що не всі хотіли помічати. Нарешті вони погодились - перед тим як судити людину, Бог повинен сам прожити людське життя. Далі не поспішаючи вони виклали Богу свої вимоги. - Бог повинен жити на землі як людина! - Нехай Він народиться євреєм і живе в бідності. - Нехай усі сумніватимуться в тому, що Він законнонароджений. - Нехай Він буде займатися такою справою, що рідні вважатимуть Його божевільним. - Нехай Його зрадять найближчі друзі. - Нехай Його несправедливо звинуватять і осудять.- Нехай суд буде фальшивим, з упередженими присяжними і боягузливим суддею. - Нехай Його принизять і катують. - Нехай Його всі залишать, нехай Він переживе повну самотність. - Нехай Він помре в страшних муках ганебною смертю від рук окупантів. - Нехай Він помре так, щоб у Його смерті не було сумнівів. - Нехай за Його смертю спостерігає цілий натовп людей щоб вони могли побачити, що Бог справді знає, що таке страждання і могли повірити Йому. З кожним новим пунктом із натовпу піднімався гул схвалення з усіх боків. Це було справедливо і чесно. Це звучало як єдина можлива відповідь. І ось, коли прозвучала остання умова, раптом настала глибока тиша. Не просто пауза, а глибока, важка, майже відчутна тиша, в якій щось змінилося. Ніхто не вимовив ні слова, ніхто не зрушив з місця, бо раптом всі зрозуміли - Бог уже випробував усе це.