Я люблю носити смішні шапки. Ну, тобто насправді я не люблю носити ніякі шапки, але якщо шапка смішна - в неї є шанс опинитися в мене на голові. Останню шапку я взагалі віджала в дитини, тому що вона її носити не захотіла, а я захотіла. Бо чому б і ні? Ну, і звісно ж мої шапки привертають увагу. Я вже звикла до посмішок, коментарів і питань. Лонг сторі шорт. Стою я в магазині, відважую собі картоплю, нікого не чіпаю. В голові думки про те що ще на суп треба купити, куди посунути клієнта і коли б його ще примудритись поспати. Підходить до мене чоловік поважного віку. І починає щось казати про мою шапку. Я вся в думках, автоматично дякую, посміхаюсь і тут цей когнітивно необдарований видає: "Ви б цю шапку не носили, а то молоді хлопці будуть вас лякатися, і ви так і залишитесь сама!"Була б я може в більш благодатному настрої, подякувала б за комплімент, але настрій був паршивий вкрай. Тому коментатор поважного віку вислухав від мене про те скільки років я заміжня, про кількість моїх дітей і куди йому засунути молодих хлопців, які будуть мене лякатися. Про молодих хлопців не дослухав. Злякався і втік. Працює шапка виходить.