Ми розділені. Ми хворі. Ми не розуміємо один одного. І якщо чесно — ми дуже часто просто дурні. Наша дурість народжує гординю. Гординя народжує нерозуміння. Нерозуміння народжує ненависть, секти, війни, фейсбучні коментарі й відчуття власної геніальності. Ми постійно плутаємо слова і сенси. Любов — із контролем. Свободу — із хаосом. Смирення — із слабкістю. Віру — із набором правильних лозунгів. І при цьому поруч із нами, навколо нас, всередині нас — скарб. Безмежний. Незрозумілий. Бентежний. Любов Бога до людини. Ми її іноді відчуваємо, торкаємося краєм серця, плачемо від неї ночами, тремтимо під час молитви. Випадково бачимо її в очах іншої людини. А потім знову починаємо все спотворювати своїм страхом, похоттю, ідеологіями, образами й духовною тупістю. Бо ми до кінця так і не розуміємо, що робити з цією любов’ю. Як жити нею. Як не втекти від неї. Як не перетворити її на релігійний декор або психологічний сервіс. І тоді залишається одне. Чекати Святого Духа. Чекати благодатного дощу. Чекати, поки Господь прорве цю бетонну плиту всередині нас. Бо людина сама себе не воскресить. І тому Церква весь час кричить у небо словами батька біснуватого хлопця:"Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!"І це, можливо, найчесніша молитва людства.