Ми розділені.Ми хворі.Ми не розуміємо один одного.І якщо чесно — ми дуже часто просто дурні.Наша дурість народжує гординю.Гординя народжує нерозуміння.Нерозуміння народжує ненависть, секти, війни, фейсбучні коментарі й відчуття власної геніальності.Ми постійно плутаємо слова і сенси.Любов — із контролем.Свободу — із хаосом.Смирення — із слабкістю.Віру — із набором правильних лозунгів.І при цьому поруч із нами, навколо нас, всередині нас — скарб.Безмежний.Незрозумілий.Бентежний.Любов Бога до людини.Ми її іноді відчуваємо, торкаємося краєм серця, плачемо від неї ночами, тремтимо під час молитви.Випадково бачимо її в очах іншої людини.А потім знову починаємо все спотворювати своїм страхом, похоттю, ідеологіями, образами й духовною тупістю.Бо ми до кінця так і не розуміємо, що робити з цією любов’ю.Як жити нею.Як не втекти від неї.Як не перетворити її на релігійний декор або психологічний сервіс.І тоді залишається одне.Чекати Святого Духа.Чекати благодатного дощу.Чекати, поки Господь прорве цю бетонну плиту всередині нас.Бо людина сама себе не воскресить.І тому Церква весь час кричить у небо словами батька біснуватого хлопця:"Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!"І це, можливо, найчесніша молитва людства.