Єдиний критерій істинної духовності — це краса і життєвість. Нічого більш переконливого я не знаходжу. Не кількість цитат, не гучність проповідей, не правильність формулювань. А те, що від людини лишається в просторі після її присутності. Людина духовна оживотворяє. Навіть коли важко, навіть коли війна, навіть коли навколо руїни, тривоги, відключення світла і новини, від яких стискається горло. Духовна людина просто приносить світло — у темряву, надію — туди, де, здавалося б, її вже не повинно бути. Подивіться на наших людей під час війни. Хтось пече хліб у прифронтовому місті. Хтось висаджує квіти біля понівеченого будинку. Хтось відкриває кав’ярню там, де вчора прилетіло. Хтось співає в укритті. Ось вона — духовність. Життя, яке не здається. А там, де приходить зло, — тлін. Спалені бібліотеки. Зруйновані храми. Заміновані дитячі майданчики. Викривлені слова. Святині, перетворені на інструмент пропаганди. Слуга диявола завжди впізнається просто: він сіє потворність, розкладає, оскверняє, заповнює простір "мерзотою запустіння". Духовність не може бути агресивною і при цьому залишатися духовністю. Вона не руйнує — вона будує. Не принижує — а піднімає. Не множить страх — а множить життя. У час війни це видно особливо чітко. Бо війна знімає маски. І якщо поруч із тобою людям хочеться жити, творити, любити, плакати — але не впадати в безнадію,— значить, у тобі є щось від Бога. Бо Бог — це життя. І краса. Навіть посеред війни.