У цьому світі все перевернуто.Тут серйозними вважають втому, напруження й безкінечне "треба".А радість — підозріла. Сміх — легковажний. Наче Бог ближче до нас саме тоді, коли ми похмурі.Але Царство Боже влаштоване інакше.У цій "долині сліз" ми торкаємося небесного саме в тому, що тут знецінюють: у грі, у світлому сміхові, у митях чистої радості. Бо ці речі — не звідси. Вони лише нагадування про дім.Справжня радість - це знак присутності Духа. Там, де Дух — там свобода. А де свобода — там не похмурість, а світло. Радість святих — не емоція, а стан людини, яка вже торкнулася Царства, ще живучи на землі.Те, що тут здається пустощами, там є довершенням довершень.Можливо, саме тому святі так часто виглядають дивними. Вони занадто світлі для нашої похмурої "дорослості".Вони знають те, що ми забули: Бог не створив людину для страждань і втоми Ми звикли думати, що серйозність — це напруження.Але в Царстві Божому серйозність — це радість.Бо радість — не втеча від реальності, а її повнота.Тут вона — короткий перепочинок.А там — радість найсерйозніша справа.Те, що тут здається легковажним, у небі є довершенням.Бо Бог створив людину не для втоми,а для радості — і готує нас до неї всерйоз.