Найстрашніше в цій війні — її буденність. Вона більше не гримить — вона просто звучить у фоновому режимі, як телевізор на кухні. Обстріли, поранення, руйнування — стають звичними, як погода. Онучка каже бабусі під час атаки дронів: “Лягай на підлогу і закривай голову руками!” — а потім спокійно повертається до телефону. Чоловік телефонує на роботу: “Я затримаюся, тут затор — уламки будівлі впали на дорогу”. Жінка запізнюється, бо тролейбуси не ходять — дроти обірвало. Підлітки радіють: “Контрольної сьогодні не буде — сиділи в укритті”. Це і є справжній жах війни — не страх, а звичка. Коли смерть стає частиною маршруту, коли розруха вписується в графік, коли біль перестає дивувати. Я пам’ятаю війну часів Порошенка. Тоді вона була десь далеко — на сході, на екранах, у звітах. Тоді пройшло безболісно шість хвиль мобілізації. Тоді будувалися лінії оборони, а не щодня ми читали звіти про те, скільки квадратних кілометрів втрачено. Тоді військовий у формі викликав повагу, а не втому. Тоді ще можна було відокремити війну від життя. Зараз — ні. Зараз вона в кожному телефоні, у вікнах, у наших снах. Вона стала частиною нас. І вже ніколи не зникне зовсім. Ми не повернемося з цієї війни — ніхто. Ми просто навчимося жити з нею. А поки — залишається одне. Бути. Не звикати. Не тікати. Не здаватися. Просто — бути.