Сміх — це не просто емоція. Це напрямок душі. У пеклі теж будуть сміятись. Сміхом хриплим, сдавленим, злісним. Сміхом, що рве легені й душу. Сміхом, який звучить не від радості — а від порожнечі, знущання і втоми від себе самого. На сцені — старі потворні клоуни з вічного "95 кварталу". Гарно вмонтовані в пекельну програму. Поруч — Задорнов у ролі архікоміка для тупих. Все за сценарієм: одна і та ж гнила жартівлива блювотина з вічним присмаком гордині, насмішки, презирства. А глядачі — приклеєні демонами до крісел. І ржуть. Не тому, що смішно. А тому що іншого вже не лишилось. Це — сміх без свободи. Сміх, який не рятує, а мучить. Сміх, який звучить із гнилих вуст, і нічого не будує. А в Раю — теж буде сміх. І, можливо, саме з нього все й почнеться. Сміх вільний. Сміх ясний. Сміх апостола Павла, коли він згадуватиме, як його били камінням, а він дякував Богові. Сміх Марії, коли маленький Ісус сказав перше: "мама". Сміх друзів Божих, які пройшли через вогонь і воду — і нарешті побачили Світло. Бо істинний сміх — це дихання свободи. Це коли нічого не треба доводити. Це коли ти не над кимось, а з кимось. Це коли ти — вдома. І правда в тому, що і пекло, і Рай — починаються тут. З того, як ми сміємося. Можна сміятися з людей. А можна — разом з Богом. Бо і Він теж сміється.