Ранок на хуторі приходить раніше, ніж у місті. Прокидаєшся незабаром за сонцем — бо треба встигнути: і помолитись, і зібратись у дорогу, щоб добігти до тої урбаністичної метушні, яка щодня просить у Бога сенсу. А тут — тиша, роса, світло. Сонце вже випнулося над лісом і блищить у краплинах на винограді, у сріблі на листі й на маківках квітів. Зозуля монотонно відмірює щось своє, а солов’ї тьохкають навколо — хто голосніше, хто витонченіше, змагаються за увагу якоїсь вередливої солов’їної принцеси. Синиці, горобці, трясогузки — пташина братія гомонить, як на нараді в міськраді, тільки без лайки. Дощ учора добряче пройшовся по всьому — можна не поливати. Помідори трохи побило градом, але це дрібниці- їх і так повно, зате капуста стоїть — моцна, жива, як на службі. І ти стоїш. Дихаєш. Вдихаєш у себе мир, силу, тишу. Готуєшся: щоби кожна твоя зустріч була не просто “чергова”, а плідна. Щоби кожне слово несло не втому, а радість. Такий у Падре хрест — витягати радість із попелу, виколупувати красу з-під асфальту, реанімувати надію, навіть коли вже темно. Ранки, молитви та плотні сніданки на хуторі цьому дуже допомагають. Але й тут не без неприємного. Чути, як дзижчить у повітрі шахед — мєрзка тінь смерті, що кружляє над життям. І хочеться закричати: ну хто вас кликав сюди? Хто дозволяв ламати божественний ранок? Смерть — це не норма. Господь не творив смерті. Вона — вторгнення. Війна. Але Христос її здолав. Живіть, парафіяни. Вдихайте життя. Радійте, як би важко не було. Плачте, якщо треба — але не здавайтесь. Бо щось таки вціліє. Головне. З нами Бог.