Telegram statistics channel - @ontologia_ua

Як вам, друзі? І до чого тут Україна? Ці браслети були знайдені наприкінці XIX століття (близько 1891–1913 рр.) у некрополі давньогрецького міста Ольвія Понтійська (сучасне село Парутине Миколаївської області, Україна).Хоча музей зазначає походження як «ймовірне» (через брак офіційних археологічних протоколів), стилістика та матеріали повністю відповідають ювелірним виробам грецьких колоній Північного Причорномор'я елліністичного періоду.Хто і коли його продав?Шлях браслета до США - це класична історія антикварного ринку початку XX століття:Петро Маврогордато: Відомий колекціонер і торговець старовиною, який мешкав в Одесі. Він придбав ці знахідки (ймовірно, у місцевих «чорних археологів») і вивіз їх до Європи.Фрідріх Людвіг фон Ганс: Згодом браслет опинився в колекції цього німецького промисловця у Франкфурті.Галерея Бахштітц: У 1921 році прикраса виставлялася на продаж у цій відомій галереї в Гаазі (Нідерланди).Генрі Волтерс: Саме тут, у галереї Бахштітц, браслет купив американський залізничний магнат і меценат Генрі Волтерс у 1921 році.Музей: Після смерті Волтерса в 1931 році вся його колосальна колекція перейшла у власність міста Балтимор, що і стало основою сучасного Walters Art Museum.Характеристики виробуДата: Основа створена наприкінці II ст. до н. е., а сучасний вигляд (оправа каменів) отримала в I ст. до н. е.Матеріали: Золото, гранати, аметисти, смарагди (або хризопрази), перли та емаль.Стиль: Поєднання грецької техніки (філігрань, зернь) із «варварською» любов'ю до багатоколірності (поліхромії), що стало популярним після походів Олександра Македонського.В музеї зберігається пара таких браслетів (інвентарні номери 57.375 та 57.376). Вони вважаються одними з найкращих зразків античного ювелірного мистецтва, знайдених на території сучасної України.

Як тільки умовкли гармати,в херсонському парку бузковомуосиротілая матиспівала свою колисковубезрадісну, безсловесну,тішучи сі думками,що він за три дні воскреснеі вийде, відкинувши камінь.“Чуєш, а як не постане?Як віри твоєї замало?Скоро четвертий світанок”.“Тоді я приду сама!Зберу йому попоїсти,і теплих якихось речей...”Напівпорожнєє містоплаче підспівуюче.Хилиться і сутулиться,ховаючи своїх чад, істинаючи в п’ястуки вулиці,вчиться непробачати.Несуть по домівках і людизатиснуті кулаки. До того підступного лютогомісто не було таким.Було повільним і теплим,було кінець кінцемусміхненим хутірним телепнемз просоченим сонцем лицем.Було, як накритий староюпростий, але щирий стіл.А нині ховає зброюй на кожному блокпостівишукано демонструєзневагу і неприйняття.Воно назавжди отруєнедля тих, хто його відтяв.Цвинтаря бурий кавалок,мов віспою вражений.День коли їх ховалибув хмурий і крижаний Земля, що вони боронили,із вдячністю прийнялаїхні уже посинілі,понівечені тіла.Михайло, архангел бувалий,поклав на могилу свій німб:вони відбивали навалуу повнім оточенні.Прощання було нетривалимтихим та молитовним.Священика, що відспівав їх,невдовзі буде катовано.І кожному, хто не здається,не оминути катівень.Усе раз по разу стаєтьсятак, як Ти і хотів.Та дякуємо за волюне обирати ганьби.Попереду повно болю,зневіри і боротьби,та Ти навчиш мене, де мені,узяти достатньо силпройти долиною теменікрізь ці безжальні часи,спираючись, ніби на костур,на віру в свою правоту.Залиш нам право на помсту.Покора не порятує. (Костянтин Рєуцький)

На жаль, більшість шедеврів українського середньовічного живопису знаходяться за межами України, але не тільки в московії, як ми звикли думати. Ось черговий доказ. "Король Володислав Ягайло, прапраправнук короля Данила та русини - українці, іконописці, на його дворі у Кракові в книзі "Рахунки двору короля Ягайло... з року 1388 до 1420". Король Ягайло, попри своє хрещення в католицтво, зберігав глибоку прихильність до візантійсько-руського мистецтва. Він систематично запрошував майстрів із теренів сучасної України та Білорусі для розпису своїх найважливіших фундацій у Польщі.Сьогодні ми можемо на власні очі побачити майстерність іконописців Ягайла у таких головних локаціях: Сандомирський собор. Тут збереглися цикли розписів, виконані майстром Гайлем. Вавельський катедральний собор (Краків): У каплиці Святого Хреста збереглися розписи, зроблені вже трохи пізніше (за часів сина Ягайла — Казимира), але в тій самій традиції руських майстрів, яку започаткував батько. Каплиця Святої Трійці в Любліні. Це шедевр світового рівня, де готична архітектура повністю вкрита візантійськими фресками. Там навіть є прижиттєве зображення самого Ягайла на коні. Записи із «Рахунків двору короля Ягайло…». Саме з люблінської капдиці ми знаємо найбільше про живописців рутенських, очолюваних майстром Андрієм:«Рro exempcione de hospicio Ruthenorum, qui a predictis pictoribus venerant, ad vocem dni Regis in Wefolomzcze factam IX gr.»«За викуп із готелю Русинів, які прийшли від вищезгаданих живописців - художників), за словом пана Короля, сказаним у Вонвольниці — 9 грошів».«feria III proxima ipso die s. Michaelis archangeli (29/9) pro exempcione de hospicio Wladicze cum aliis pictoribus Ruthenicis VI marc. III fert.»«У вівторок, у самий день святого Михайла Архангела, за викуп з постою (застави) Владики разом з іншими руськими малярами— 6 марок і 3 фертони».Андрій іконописець залишив свій підпис на стіні Каплиці Святої Трійці в Люблінському замку. На одному з розписів слов’янською мовою написано: «Писав Андрій». Робота була завершена у 1418 році. Його техніка поєднує витонченість константинопольських зразків із живою руською традицією, найбільш ймовірно - Волинської іконописної школи. Андрій очолював цілу артіль, яка працювала на замовлення короля. Крім Андрія відомі імена інших русинів- художників: Гайль, Владика, Йован (Іван). Руські майстри володіли технікою «вологої фрески» (малювання по сирій штукатурці), яка була значно довговічнішою, ніж методи, якими користувалися тогочасні польські майстри (Ігор Субота, група "Українське бароко")

Наталя Забіла З ВІКНА ВАГОНУ Спинитись би, на цьому полустанку.З вагону вийти, насипом пройти,І в теплій тиші літнього світанкуОтам в траві, під деревом лягти.І так лежать, ковтаючи напоїЖивущих сил землі, дерев і трав,Вдивлятись, як з очей зникає поїзд,Забравши геть тягар турбот і справ.І бачити, як рясно й соковитоУ вибою, де впав колись снаряд,Росте трава і пишно квітнуть квіти,Нічим не зламний стверджуючи лад.ЧОРНА ПАНТЕРА Наталя ЗабілаЧорним оком дивиться печераВ лісову ліянову межу.Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу.Виходжу зарошаним камінням,Жовтозоро ріжу синю ніч,І леліє місячне промінняОксамитним блиском на мені.Вигинаю чорнії рамена —Під ногами шурхом камінці...А весною билися за менеМолоді розпалені самці.Диких джунглів пахощі отруйні,Чорні спини, пазурі і кров...Розшайнулось пристрасно і буйноВесняне змагання за любов.Є закон — єдиний, невідхильний,А життя — безжалісно ясне:Має право жити тільки сильний, —Тільки сильний може взять мене.Жовтий зір мій синій присмерк ріже...Кожний добре знає власний шлях:Боротьба за волю і за їжу,Боротьба самиці за малят...Не вступити ворогу в печеру,Не пройти заказану межу, —Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу.

...впевнена, добре знаєте цей автопортрет Зінаїди Серебрякової (прізвище матері Бенуа, батька - Лансере) "За туалетом", створений 1909 року на закиданому снігом хуторі біля її маєтку Нескучне нині Харківської області. У більшості досліджень описують перший план картини, спираючись на листування художниці з братом Євгеном Лансере, де вона пише, що подвоєння свічки і безліч милих жіночих дрібниць першого плану задають інтонацію тепла і гри у цьому цілком традиційному автопортреті. Вона, звісно, лукавила, бо ж це перший автопортрет, де художниця зображає себе дезабільє, тобто у нижній білизні, та ще й із напівоголеним плечем. Сміливість еротичного підтексту була винагороджена - саме це полотно було придбане (а не націоналізоване) третьяковською галереєю за 500 рублів, що тоді означало високе публічне визнання. А з 1960-х років (так-так, не одразу, бо Серебрякову довго вважали у срср "другорядною") почали й експонувати, на цій підставі називаючи авторку, яка з 1924го жила у Франції, "російською художницею". "Серебрякова" - як же підходить до всієї естетики "срібного віку", вірно? (Діана Клочко)

Ключ до розуміння українського мистецтва другої половини XVII століття — давній іконостас Успенського собору Єлецького монастиря в Чернігові. Суть цього визначного твору слід шукати насамперед в особистості його замовника.У ті роки давній монастир очолив амбітний інтелектуал Йоаникій Галятовський — автор першого українського підручника з гомілетики, тобто мистецтва створення проповіді: від задуму, референсів і структури — до практичного втілення. Його життєвий шлях був надзвичайно показовим: рідна Волинь, навчання у Лазаря Барановича в Києво-Могилянській академії, тривале перебування у Львові в дружньому колі місцевого православного єпископа, місія в Білорусі, яка вже тоді була важливим центром різьбярства, — і, зрештою, Єлецький монастир у Чернігові.Пропорції та форми іконостаса викликають відчуття кам’яної архітектури — ніби законсервованого православного ренесансу. На відміну від надмірної пишноти та пласкої монотонності московських зразків, тут постає щось на кшталт райського саду, що набув форми палацу.Срібні шати ікон намісного ряду, як це часто бувало, приховували не менш ефектний живопис. Ніші з іконами апостолів були настільки глибокі, що могли б умістити повноцінні статуї. Усе це нагадує фасад каплиці Боїмів у Львові: відчуття сильної фізичної присутності архітектурних і скульптурних форм, активний рух назустріч глядачеві.Давньоруський собор отримав вівтарну огорожу рідкісної класичної краси — таку, що не тоне в пишному декорі, а ніби проростає з нього.Цей іконостас настільки глибоко вразив Стефана Таранушенка, що він сфотографував майже всі його оригінальні ікони та детально їх описав. Мої кольорові «пародії» в цьому дописі — лише запрошення до вивчення оригіналів, які дійшли до нас винятково на чорно-білих світлинах.Образ Богородиці на фото 1916 року — майже чорна тінь. Проте, за словами Таранушенка, коли йому вдалося вмовити священників зняти оклад, ікона справила казкове враження технічною досконалістю виконання: корони й одяг Богоматері були всіяні золотими зірками, немов нічне небо. На іконах "праздниках" можна побачити людей у тогочасному вбранні заможних мешканців ЧерніговаХристос, як це часто траплялося, має виразні місцеві риси. Чоловіки й жінки дивилися на ці ікони, немов у дзеркало. Це своєрідна еклектична форма реалізму в поствізантійському світі.Можна відтворити різьблення — але ніщо не поверне живопис. Зрештою, якби не Таранушенко і його фотоапарат, ми б навіть не дізналися, що колись у Чернігові існував один з найпрекрасніших творів українського мистецтва XVII століття (Антін Проненко)

Майбутній основоположник космонавтики Сергій Корольов під час ув'язнення.Уродженець Житомирщини, він був головним конструктором перших ракетно-космічних систем, які відкрили людству шлях у космос.Під керівництвом Сергія Корольова було здійснено низку ключових віх в освоєнні космосу:Запуск першої міжконтинентальної балістичної ракети.Запуск першого штучного супутника Землі (1957 рік).Перший у світі політ людини в космос (12 квітня 1961 року) — політ Юрія Гагаріна на космічному кораблі "Восток-1".Перший вихід людини у відкритий космос (1965 рік) — здійснений космонавтом Олексієм Леоновим.Розробка проєкту освоєння Марса.27 червня 1938 року Корольова було заарештовано. 27 вересня — закрите судове засідання і вирок: десять років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на п'ять років та конфіскацією майна. Корольова називали співучасником контрреволюційної троцькістської організації. У вересні 1940 року так звані запобіжні заходи покарання замінили відбуванням терміну в ЦКБ-29, яким керував «зек» Туполєв. Корольов був на межі повного фізичного виснаження.У роки війни в тому самому ранзі в'язнів вони разом із Туполєвим працюють над створенням літака Ту-2.

..В мороку присінок, ледве освітлених лямпкою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов додому, буяючи радістю знайдення.Ніколи не почував він ще такої могутности самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, лавами, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.Не чекаючи ліфту, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок... Уривок з Роману "Місто", 19272 лютого 1901 року народився Валеріан Підмогильний, український письменник і один з найвизначніших перекладачів французької літератури з Павлоградщині. Розстріляний в урочищі Сандармох у Карелії разом з іще близько тисяччю діячів української культури до двадцятилітнього ювілею жовтневої революції у 1937 році.

Хлопчик, який народився в селянській родині на Луганщині в другій половині XIX століття, був майже приречений успадкувати долю своїх батьків. Але Степан Колесников зламав стереотипи!Батько віддав його в підмайстри до іконописців, які оздоблювали нову церкву. Від підлітка не вимагали простих умінь, та, захопившись художнім процесом, він домагався для себе складніших завдань, намагався малювати «у вільний від основної роботи час», уважно слухав поради «старших товаришів» і вдосконалювався у творчості настільки, що настоятель церкви вважав за потрібне надіслати малюнки Степана до відбіркової комісії всеімперської виставки в Нижньому Новгороді. На заході юний Колесников слави не здобув, зате його помітили — і земська управа виділила хлопцеві стипендію на здобуття художньої освіти.Так «селянський син» став студентом Одеського художнього училища. Через це мистецтвознавці часто називають його Колесников-Одеський, аби відрізняти від кількох однофамільців-живописців, які працювали в той самий період. Степан не лише прекрасно навчався, а й щасливо одружився з донькою заможного бессарабського поміщика. А 1903 року, закінчивши художнє училище за першим розрядом, без вступних іспитів був зарахований до Імператорської академії мистецтв.Далі були навчання у Рєпіна, здобуття премії імені Куїнджі, участь у престижних виставках, дворічна «пенсіонерська» поїздка Європою, під час якої молодий художник відвідав Францію, Італію, Німеччину, Сербію та інші країни, а також купівля власного будинку в Одесі. У 1919 році, не прийнявши радянську владу, Степан Колесников разом із родиною опинився в еміграції. Поневірявшись у Туреччині та Греції, він осів у Белграді. І хоча в перші місяці життя в столиці Сербії біженець працював вантажником на залізничному вокзалі, подальше його життя до початку Другої світової було цілком благополучним. Свої нові картини художник підписував як «Kolesnikoff».Європейська катастрофа стала для нього черговим безжальним випробуванням. Безгрошів’я та смерть дружини призвели до розпродажу картин; син Федір був заарештований і наклав на себе руки; донька пішла з відступаючою німецькою армією, побоюючись репресій нової «народної» влади. В останні роки життя Степан Колесников страждав на хворобу Паркінсона. Сьогодні серби називають його творчість національним надбанням.

У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію.Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала потужні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних плодових дерев і кущів.Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а паралельно пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота – «Помологія» – дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.Левка Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. 6 січня 1920 року в вікно їхнього дому постукали, а коли Левко Платонович визирнув, вистрілили практично впритул. Злочинців так і не знайшли. У цей же час за загадкових обставин гинуть у Києві і два молодших брати Симиренка, Микола і Олексій.Родинний архів Симиренків через 13 років, у ті ж різдвяні дні 1933-го, енкаведисти спалили в каміні просто на очах у сім’ї, під час обшуку і арешту сина і послідовника вченого, Володимира Симиренка, який виступив з критикою ідей Мічуріна. Через п’ять років, після кількох арештів, ув’язнень і гулагівських таборів, у вересні 1938 року його теж розстріляли, а знаменитий ренет Симиренка перейменували на Зеленку Вуда. Лише в 1957 році, після смерті Сталіна, Володимира Симиренка реабілітували. Український інститут національної пам'яті