Закохуючи в Україну | Земля рибинПам’ять – найхисткіше з морів, і ніколи не знаєш, чи ти зба...

Земля рибинПам’ять – найхисткіше з морів, і ніколи не знаєш, чи ти збайдужієш до нього, чи воно поглине тебе, закрутить, загубить і забуде – поміж в’єтнамок, водоростей і мертвого пір’я на брудній солоній поверхні.Збирається на дощ, тепло й волого, я лежу під напівгрозовим небом над Гамсуном – важкою коричневою книжкою, купленою десь на кримському базарчику. Галька муляє і дратує, як і всенький світ, туго затягнутий риб’ячий мішок, земля рибин, нудотна, як малярія, Балаклава. Цим словом, ще вчора густим і настояним на сонці, мов нектар, тепер можна сполоснути рота, як солоною водою від зубного болю. Прекрасна бухта набурмосена й затягнута туманом. Несправжня, чужа і не моя. Ми щодня довго деремося сюди, на цей благословенний пляж, нам видно пречудесну бухту, спека й засмага переслідують нас, ми малі й безпомічні, ми боїмося, що от-от звідкілясь, із якогось із паралельних світів, вискочать таври, схоплять нас і кинуть зі скелі, отуди, поміж низенькі покручені дерева й кущі, аж до моря, на дно, і ми канемо мертвими кораблями, старими історіями, ми, молоді блукальці, печальні шукачі своєї смерті.Солодка солянка з морепродуктів, слова – як запахи в цьому рибному ресторанчику – в’їдаються в пальці, вітер гойдає невисокі гори, гойдає воду і нас, накупаних і натомлених. Ми не хочемо повертатися у квартиру, ми сунемо нічною набережною, немов сліпі, немов загублені між спекою і холодом, прийдешньою осінньою сльотою і сухотним серпневим спалахом блискавки. Нам нічого не треба від світу поза цим, ми не хочемо на потяг, і ми не можемо залишитися тут. Бо це земля, якої немає, якої ніколи ні в кого не було. Земля, що її скоро не буде й у нас. Земля рибин.Ми кожного року їдемо в Херсонес, мене тягне туди. Хочеться відчути край землі й подивитися на море так, наче ти трохи захищений твердю від усіх оман, морських їжаків, медуз і застуджених нічних голосів. Тяжкий гуркіт моря чути у квартирі. З мертвого міста Херсонеса видно тільки незворушну блакить. Із варяг у греки. З ясиром і ордою. На поклик муедзина. В нікуди.Солодка султанко, смішна барабулько, божественна Балаклаво, ти відпливла навіки, потонула, як Атлантида, у власній бухті, але десь над тобою ще висне місяць, і бліда нервова доріжка бринить на воді. Важко прощатися, і важко згадувати тебе. Я скупила тут усіх сухих морських їжаків, усі рожеві мушлі, усі твої назви й імена, усі небувалі каравани, усі скарби світу, і тепер мені нІкуди повернутися. Солоні води зімкнулися над моєю історією, і я забула номер квартири, у якій жив мій гостинний дядько, до якого ми три роки поспіль їздили, ніби на прощу. Дядько помер від раку. Гамсун стоїть у мене на полиці. Морському їжаку я намалювала маркером очі, і він став ще печальнішим. Жодна з кримських мушель не розбилася. Але моря в них я вже не наслухАю, хоч воно там, може, і є. Тільки ось тут, зараз, у цьому центральноукраїнському місті, сире повітря раптом гусне, і я знаю – то Бог смажить на вечерю свою небесну барабульку, і тільки Йому відомо, з яких пекельних глибин Він дістав її. З Балаклавської бухти.Марина Боровська