Login Sign Up
Advert
Your ad spot
Reserve this exclusive slot for the selected period.
Buy advertising →
Telegram community logo - Omriyana: твій внутрішній безвіз
Added 06 Jan 2025

Omriyana: твій внутрішній безвіз

@omriyana
Number of subscribers: 3 779
Photos: 424
Videos: 12
Links: 237
Description:
Наша країна вартує того, щоб її любити, щоб нею пишатися і щоб нею мандрувати. Свою любов до пригод і любов до української природи, світу та горам я вкладаю в строки цієї групи. Автор: @eugenelata https://www.instagram.com/eugenelata/

👥 Number of subscribers

3 779
Average/Day:: 0
Average/Week:: -1
Average/Month:: -3

📊 Messages per Day

0
Last day: 0
Week average: 0
Average per day: 0

Status change history

Officially not confirmed 2025-01-06

Wall

Telegram statistics channel

З розкішних закордонних готелів — у смердючі холодні підвали.Ця відпустка сталася зі мною в січні. Ми зустрічали світанки в засніжених Альпах. Підіймалися по крижаних водоспадах Австрії. Ловили солоні хвилі Атлантики. Мокли під важкими дощами Мадейри й сміялися, ніби світ простий і безпечний.Там повітря було прозоре.Там небезпека вимірювалась льодорубом, мотузкою й власною витривалістю.Там усе залежало від тебе.А потім дорога додому.І знову підвали.Запах сирості.Шахеди в нічному небі.Новини про смерті.Постійне відчуття, що щось може статися просто зараз.У кожному куточку країни.Небезпека, до якої ми звикли.Яку навчилися не помічати.Яку назвали «нормою», щоб не зійти з розуму.Кожне повернення — це внутрішній допит.«Чому?»«Заради чого?»«Може варто пожити для себе?»І щоразу ці питання звучать гучніше.Але відповідь усе ще сильніша.Сильніша за втому.Сильніша за страх.Сильніша за бажання втекти в просте життя без сирен.Отаке контрастне життя.Спочатку ти стоїш на гребені гори й дивишся на безмежний горизонт. А потім сидиш у темному підвалі прифронтового міста.І дивним чином це одна й та сама реальність...Австрійські Альпи та Мадейра, січень 2026
Скелі біля ПівденноукраїнськаНа вихідних вдалося повернутись у місце, з якого починалась моя скелелазна юність — до скель біля Південноукраїнська. З початком війни тут стало на диво тихо (або мені просто пощастило?), і це тільки додало цьому місцю магії. Тут можна сховатися від міської метушні й дати собі час на перезавантаження.Це один із найвідоміших районів для скелелазіння в Україні: міцна порода, десятки маршрутів різної складності, перевірені станції. Колись тут проходили різні змагання, тренування дітей та дорослих спортсменів. Але навіть якщо ти не скелелаз, або не маєш байдарки — сюди все одно варто приїхати. Просто прогулятися, поставити намет на березі, скинути темп і видихнути.Якщо ти на власному авто — залиш машину на верхній парковці біля ОРК "Іскра". Далі пройди через територію готелю і спускайся стежкою до води — вона добре протоптана, маршрут простий.⚠️ Врахуй, друже, що магазинів поблизу немає, тож про воду та їжу для кемпінгу подбай заздалегідь.Обіймаю, бережи себе.#миколаївська #природа
Страдецький печерний монастирЗа 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність. Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя. Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.#львівська #підземне
Німецьке військове кладовище в СтрадчіЗ війною моє ставлення до кладовищ змінилося.Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки.Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу.Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам?Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії.Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання.А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.#львівська
Гомільшанські ліси та табір "Романтик" — подорож у серце СлобожанщиниПривіт, друже.Під час служби в Харківській області мені випала рідкісна нагода вирватися на день тиші — і я поїхав у напрямку Сіверського Донця, до одного з найбільш недооцінених природних скарбів Слобожанщини — Національного природного парку «Гомільшанські ліси».Це місце, до якого можна дістатися менш ніж за годину з Харкова. І ось ти вже серед вікових дубів, соснових стежок, піщаних берегів, прозорих озер і плавних звивів Сіверського Донця. Тут легко забути, що за кілька десятків кілометрів — обстріли, сирени і війна. Природа обіймає мовчки, але сильно.Попри близькість до фронту, на території парку досі працюють кілька готелів і зелених садиб. І хоча туристів зараз мало, тиша й самотність надають цим місцям особливого змісту.Ми почали прогулянку від парку "Козача Гора" — звідти відкривається панорама на річку та лісові масиви. А далі рушили лісовими стежками вздовж Дінця — до закинутого дитячого радянського табора "Романтик". Це радянська епоха, яку проковтнули дерева. Тут усе поросло травою, на дахах корпусів ростуть берези, сходи зруйновані, а скульптури дітей… моторошні. Серйозно бляха, дуже моторошні. Їхні кам’яні обличчя з потьоками дощу виглядають так, ніби хтось дуже давно плакав — і сльози застигли.Піймав себе на думці, що хотів би побувати тут вночі. Це місце — як сцена з фільму: тиша, покинуті будівлі, бетонна постать жінки з голубом у руках… Але навіть у цьому — краса. Краса покинутих мрій і пам'яті про дитинство, яке ніколи не повернеться.Це була коротка втеча з реальності, але дуже потрібна. Якщо ти колись будеш на Харківщині — рекомендую. Але їдь з повагою. Ці місця пам’ятають більше, ніж ми можемо уявити.Обійняв. #харківська #природа #закинуте
Роксолани, схили та антична історіяЄ місце на березі Дністровського лиману, куди я люблю повертатися на заході сонця. Тут тиша, спокій, тепле сонце й вітер, що пахне лиманом. Схили біля села Роксолани — мов сторожа часу. Вони пам’ятають кроки греків, скіфів та римлян.Колись ці береги були частиною античного торгового шляху. Археологи знаходили тут уламки грецької кераміки, римські монети, а також рештки поселень, які існували ще задовго до появи сучасних назв. Ці знахідки — сліди давніх торгівельних маршрутів, що пролягали уздовж лиману до Тіри (сучасної Білгород-Дністровської фортеці).Коли сидиш на цих схилах і слухаєш хвилі, здається, що час зупиняється, біль війни на мить забувається. Робиш глибокий вдих, заплющуєш очі на мить, слухаєш вітер. А потім знову відкриваєш, дивишся на сонце наче знову знаходиш в собі сили продовжувати боротися.Дуже раджу тобі обов'язково побачити цю красу своїми очима. Обіймаю, друже.📍 Дністровський лиман. Село Роксолани. Захід сонця, який варто пережити хоча б раз.#одеська #природа
Зруйновані кірхи німецьких колоністівМаючи вихідні в Одесі, я вирішив проїхати вздовж Дністра, по кордону з Молдовою, по улюбленим місцям в Одеській області. Можливо ти не знав, проте на території Одеської області збереглися численні свідчення історії німецьких колоністів, які оселилися тут на початку XIX століття. Перші німецькі переселенці прибули до України внаслідок політики Олександра І для заселення регіонів, які були відвойовані після двох воєн з Османською Імперією. Російської імперія надавала колоністам податкові пільги та землю в обмін на розвиток сільського господарства. Дуже швидко почали розростатися німецькі колонії, які вирізнялися високим рівнем організації, ефективним землеробством та розвиненою інфраструктурою. Найбільш відомими колоніями на Одещині були Зельц (Лиманське), Кандель (Рибальське), Маннгейм (Кам'янка), в яких сьогодні залишились занедбані та зруйновані залишки колись величних споруд.Одним із яскравих прикладів німецької спадщини є село Лиманське, відоме в минулому як Зельц, засноване переселенцями з Німеччини. В селі височіють руїни кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці, збудованого у 1901 році в стилі неоренесанс. Цей храм, споруджений з цегли, мав дві вежі висотою майже 58 метрів і вважався одним із найбільших католицьких соборів півдня України. Його прототипом вважається собор у Зальцбурзі, Австрія.На жаль, після подій 1919 року, коли місцеві німецькі колоністи повстали проти більшовицького режиму, собор було закрито, а його вежі зруйновано. У радянські часи будівля використовувалася як клуб та кінотеатр, що призвело до поступової руйнації. Зовсім поруч, в Рибальскому також можна побачити руїни кірхи.Ще одним цікавим об'єктом на нашому шляху був костел у селі Кам’янка, який теж був зведений німецькими колоністами наприкінці XIX століття. Храм побудували у готичному стилі, з високими вікнами та масивними стінами, що надавали йому величного вигляду. Він слугував релігійним та культурним центром місцевої громади. Як і собор у Лиманському, цей костел сильно постраждав у радянські часи, а за останні 4 роки, взагалі зруйнувався та залишилися лише стіни.Фото 1-4: руїни собору Різдва Пресвятої Діви Марії (засн. 1850 р.)Фото 5-8: руїни собору Успіння Пресвятої Богородиці (засн. 1901 р.)Фото 9: територія німецького кладовища Saint Gabriels в селищі Щербанка#одеська #закинуте
"Ваші фотографії з гір в умовах війни недоречні..."Ніколи не думав, що отримаю такий коментар 🫠Найбільшим досягненням росії у 2024 році, на мою думку, є те, що ворог остаточно нас розсварив. Військові критикують цивільних, цивільні — військових, усі разом — поліцейських, депутатів, ТЦК і чоловіків, які виїхали. Український "шакалячий експрес" готовий перемолоти кожного, хто хоч трохи оступиться. Учорашні герої можуть стати ворогами лише через одну помилку.У цьому вирі сварок і ненависті ми часто не помічаємо, як ворог продовжує просуватися нашими землями, знищуючи все на своєму шляху. Замість того, щоб спрямувати енергію на боротьбу, ми витрачаємо її на внутрішні суперечки, знищуючи самих себе.Ви точно бачили відео з Буковелю, під якими сипляться гнівні коментарі про тих, хто "відпочиває під час війни". Але чи ви бачили, скільки людей з УБД у чергах на цих курортах? Якщо постояти 30 хвилин біля каси, стає очевидно: серед відпочивальників — військові, ветерани, волонтери, лікарі, люди з інвалідністю. Вони обирають трохи перепочити, бо такої можливості у них обмаль.Люди, схаменіться!У чергах Буковелю, на дискотеках Одеси, у барах Львова — НАШІ люди. Кожен із них має свою унікальну історію. Серед них є військові, волонтери, лікарі-хірурги, вчителі, керівники ІТ-компаній. Це люди, які не втекли, які залишилися в Україні в найважчий час. Вони працюють на перемогу й заслуговують на нашу підтримку.Кожного з них хочеться обійняти й подякувати за те, що вони тут, що вони живі. Ми всі разом переживаємо жах війни, хаосу й стресу. Але лише підтримка одне одного допоможе нам вистояти.Та чомусь натовп у коментарях завжди готовий цькувати незнайомців.Тільки обережно, бо так ми точно знищимо нашу Омріяну.
Страх водиЗавжди пишався тим, що не маю жодної фобії, не відчуваю страху, тривоги або дискомфорту. Я гартував душу і тіло горами, печерами та походами... А потім потрапив на війну.Більше року служби біля води в медико-евакуаційній команді. Щоденні евакуації поранених та героїв, які на щиті, з лівого берега Дніпра під час наступальної операції на Херсонщині. Понівечені тіла, покалічені душі та смерті-смерті-смерті. Одного разу, ще в перші дні наступальної операції, ми діставали з води полеглих побратимів. Під час огляду тіл в Херсоні, ми відкрили кітель одного з загинувших, а звідти почали випадати раки. Великі відгодовані річні раки 😔Цього літа в Одесі я кілька разів намагався зайти в воду на морі. Але кожен раз зупинявся, відчуваючи дикий страх, паніку та тривогу від всієї небезпеки, яку несе вода. Я кілька місяців робив ці спроби кожен раз, коли був біля моря, але відчуття страху та небезпеки біля води лише підсилювалося.Чомусь я вирішив, що боротися зі своїми страхами треба кардинально, тому я спочатку спробував з моїм лабрадором Ларі мандрувати на сап борді, а згодом купив байдарку, про яку мріяв ще задовго до війни 😁 На початку осені ми встигли з друзями зробити кілька сплавів в дельті Дністра від Маяк до впадіння в Дністровський лиман. Це унікальна еко система та національний парк з рідкими птахами та неймовірно гарними місцями для відпочинку, рибної ловлі, прогулянок байдарками та боротьбі зі своїми страхами.#одеська #природа