Я так багато чула про «Сніжний Ізюм», що мені було цікаво його прочитати. І от прочитала до премії Книжкової країни. Хороша, але не моя. Знаєте це відчуття, коли не можеш сказати, що не сподобалося, але й не захопило? Місцями було нудно. Але відмічу кілька плюсів та одразу скажу, що авторка дуже талановита. Це книга про переживання втрати. Через це проходить не лише головна героїня, а й майже кожен персонаж і персонажка. І цікаво, що одним із інструментів на цьому шляху стають книжки й читання. Вони об’єднують, відволікають і навіть рятують. Дуже сподобалося, як це виписано. Персонажів і їхніх історій тут багато, але ні авторка, ні читачі в них не губляться. Багато тригерних історій окупації Ізюма вписані дуже обережно. Сподобалася головна героїня — типова «не така як усі» персонажка з купою проблем, гостра на язик. Тут усе за правилами: зближення з людьми, які топлять її лід, любов, героїчний вчинок, повернення додому. Лайк за те, що цей шлях проходить дівчина. Також сподобалася лінія стосунків мами й доньки. Не впевнена, що це фентезі, радше тут містика як метафора подолання травми. Жарт про Полякову смішний. Було б ще смішніше, якби він не повторювався. Не впевнена, що «Анжеліка» виходила українською. Уривки з книжки, яку читає героїня, було читати нудно. І ще думала про те, як по-різному можна писати про війну.