У Людмили Коваленко є оповідання «Великдень 1925 року». Це коротка історія про матір, яка втратила сина. У той день, коли всі пішли до Софії на службу, вона залишилася вдома, бо видужує «не так від хвороби, яку переборола легко, як від журби».Вона молиться про диво, але чує під вікнами «антирелігійний карнавал» — «зроблений наспіх, з наказу, без охоти та уміння», словом, лише для звіту в партію. Вона зневірюється, їй здається, що немає воскресіння. Але дзвонить Софія.Стій твердо, моя Софіє, і бий у дзвони на Воскресіння.Цей текст є у збірці від Vivat. Я згадала його сьогодні в Софії. Я абсолютно нерелігійна людина, але світло, яке несе це свято, мене гріє.Сьогодні думалося про роки, коли наші традиції були заборонені. Про відсутність прикрас від бабусь у наших скринях. Про пошуки себе й свого місця у світі.Традиція — це зв’язок із поколіннями. Він оживає у святах, у піснях, у вишивках, у великодніх кошиках. Цей процес зараз такий хаотичний, такий різний, такий прекрасний для споглядання. І саме сьогодні він став великим серцем у Софії.Це місце і є диво.