Спланований оперативний відхід траплявся в нашому ополченії приблизно ноль раз за всю війну. Попри утримання очевидно невигідних умов неодноразово, операції з відходу не планувались та не затверджувались. Причин цьому багато, першою з них є відбір офіцерського складу на посади за принципом, який я називаю: "Так і робим, пане командир". Другою є відсутність військової науки як такої. Попри показову ваєнщіну (медалі, знання скільки пунктів в бойовому наказі і 300 грам водкі залпом) вивчення тактичних прийомів, принципів, історичних прикладів та досвіду в нас фактично не відбувається і не вважаться необхідним чи обов'язковим. Третьою є ставлення до штабної роботи як до роботи в офісі, де головне: "Аби не єбали, спокійно собі дослужить до начальника отдела, а потім може і на вищу посаду піду, або на курси якісь поїду." Результатоорієнтованість відсутня як елемент корпоративної культури. Ну і повальний тотальний мікроменджмент. Наприклад під час боїв за місто Лисичанськ командир угруповання генерал (від прізвища якого сіпається око у всіх учасників запорізького контрнаступу) перебував в межах населеного пункту та готував утопічні плани кругової оборони міста, попри відсутній сенс таких дій. СОУ вискакували в останній момент полями, кидаючи техніку. І це Лисичанськ ще вважається еталонним прикладом в нашій війні. Стійка і непохитна оборона як-то кажуть. Хоча якраз маневр (зокрема і відхід) може дозволити нам створити короткострокову локальну перевагу для перехоплення ініціативи на ділянці, а не вічно бідкатись, що нема людей, поки ті що є, стоять на спшках в чотири ешелони оборони 471 день на невигідних рубежах. НАТО є чому в нас повчитись. Безумовно і хорошому, і поганому. Це все ще спойлер до посту, а не сам пост.