Горіха Зерня

Так, я не зрозуміла. Це що, сьогодні сонячне затемнення було? А коли, чому я не бачила? Сонце як сонце, світило собі. Щоправда, я у приміщенні без вікон була, може це на щось вплинуло :) Але якби знала, побігла б дивитися, а не роззявляла рота на книжки.Книги, до речі, у Німеччині дуже дорогі. Так, я знаю, що непристойно скаржитися на ціни, але що я зроблю, якщо мені дійсно дорого? Щоразу все важче купувати подарунки в Україну, у нас вдома або кращої якості, або дешевше, або одне й друге :) Поцікавилася сьогодні у готелі, чи працюють у них заправки у неділю. Ні, ну а що? Я ж не знаю, які тут порядки, все інше зачиняється. А у мене пального пів бака і масло витекло. Так от, це просте питання викликало цілу дискусію - бо таки можуть бути варіанти.А загалом мені Німеччина дуже сподобалася. Головне люди, а я ж подорожую між своїми, від бульбашки до бульбашки. Люди безподобні, дуже щирі та віддані, розумні та розуміючі. Пан видавець сьогодні конвертик привіз, наші друзі з Веймара зібрали на підтримку реабілітаційної бази для українських військових "З любов'ю в серці" 450 євро.

Відбула сьому подію у Німеччині, попереду ще дискусія у Регенсбурзі та Лейпцигський книжковий ярмарок.Дуже цікаво спостерігати за організацією німецьких презентацій, вони не такі, як у нас. По перше, значно довші по часу, дійство розтягується до 2.5 годин. Глядачі нічого, терплять, уважно слухають весь цей час, не тікають. Через те, що я говорю через перекладача, все відбувається повільніше, може у тому справа. Але у Польщі, наприклад, презентації тривали годину, хто не знає польської, той просто менше скаже, і все. Далі, у Німеччині на презентаціях читають книги. Не маленький уривок, а такі добрячі шматки, по 10-15 хвилин. У моєму випадку читають двічі, спочатку видавець німецькою, потім я українською. Я було спробувала зіскочити з читання, справедливо вважаючи, що люди потім те саме прочитають у книзі. Але ні, мене м'яко повернули назад до читання. Виявляється, текст у авторському виконанні - важливий елемент програми. Щодо публіки, тут українці та німці розподілилися приблизно порівну. Приходила не тільки нова українська діаспора, а також стара, люди, які живуть тут по десять років і більше. Була одна літня пані, народжена у Німеччині у родині емігрантів іще першої хвилі. У неї своєрідна вимова, ніби машиною часу нас відкинуло на сто років назад.Для більшості українських слухачів я була невідомою авторкою, вони раніше не чули про "Доцю", але слухали з великим інтересом. Після сьомої події у мене відкрилося фантомне розуміння німецької мови. Мені здається, я вже впізнаю слова, і навіть не дуже складно: пропускаємо повз вуха артиклі і виокремлюємо іменники та дієслова. Воно робе :)

Upd. На потреби реабілітаційної бази зібрано 286 євро! Хотіла сказати, що я вперше у житті виступаю на мітингу, але вчасно спам'яталася - е ні, ще ж було під судом, коли Порошенка арештовували...Але вперше у житті перекладач попросив мене формулювати м'якше. :) А я всього лише сказала, що у Європи зараз є унікальний шанс, рідкісний, як виграш у лотерею - направити своїх солдатів і зброю для війни з росією на чужій території, на території України. Бо вікно можливостей закривається, і тоді їм доведеться це робити у себе вдома. І треба бути дуже недалекоглядним, щоб профукати такий шанс. Українці та прихильники України у Веймарі сьогодні зібралися на 164-те "раллі". Уявіть, 164 неділі підряд, без пропусків, взимку і влітку вони приходять на центральну площу, щоб нагадати про Україну, сказати кілька слів про поточну ситуацію, провести хвилину мовчання та заспівати гімн. На кожній акції збирають кошти на підтримку України. Сьогодні теж проводили збір, точну суму мені скажуть пізніше, але ці гроші підуть у фонд реабілітаційної бази для військових "З любов'ю в серці", про яку я вже не раз писала.Я дійсно зворушена такою згуртованістю та наполегливістю маленької української громади. І приємно, що німецький видавець "Доці" пан Андре Сторр бере активну участь у цих заходах.

Відпрацювали презентацію у Штутгарді. Цього разу для змішаної україно-німецької аудиторії, тому з перекладачем. Божечки, як же це зручно! Доки говорить перекладачка, я можу зібратися з думками і сформулювати щось розумне. Краса ж! Не розумію, чому деякі президенти так не роблять. Концентрація зворушливих історій від людей була граничною. Кожен, хто приходив за автографом, встигав два слова сказати про себе. Про евакуацію і те, як виїжджали через лінію фронту. Про окупацію. Де і як заховані примірники "Доці" на окупованій території.Про те, що книжка закопана у Маріуполі або закладена разом зі Стусом на горищі...Або що прочитане згадалося у потрібний момент і підштовхнуло до дій, вчасно вивело зі стану ступору.Я дякую усім, хто прийшов, хто надихав і ділився підтримкою. У мене найкращі у світі читачі. Якщо є фото - кидайте у коментарі. Щиро дякую пані Наталі Дорошенко та іншим дівчатам з української громади за організацію події.Дякую професорці, доктору славістики пані Шаммі, Schamma Schahada, за чудову модерацію. Дякую пані Ользі Богачовій за переклад, сподіваюся, ми ще зустрінемося на інших подіях. Була безмежно рада бачити у перших рядах Олену Воронянську з паном Олександром. Таке відчуття відразу, як вдома. Пані Олена їздила на всі мої презентації в Україні, і я так звикла, що завжди шукаю її очима.Рада була з усіма побачитися і до нових зустрічей, тепер уже в Україні. А книги, які я підписала донеччанам, ми ще побачимо на презентаціях у Донецьку. Я не втрачаю надії.

Фрауенкірхе або Собор святої Богородиці у Мюнхені. Найвища споруда в історичному центрі, будівництво вище його веж (98 м) заборонене.За легендою, головний архітектор проекту уклав угоду з дияволом: той не заважатиме будівництву собору, а взамін у соборі не буде вікон. Церкву побудували у рекордно швидкий термін без нещасних випадків на будові, а коли все було готове, диявол прийшов приймати роботу.У людській подобі він увійшов до собору. Архітектор поставив його у такому місці, де анфілада колон затуляє всі вікна. Диявол став у замішанні: вікон ніби нема, а собор весь залитий сонячним світлом. У гніві він тупнув ногою і лишив відбиток ноги у камені, цей слід ніби вплавлений у мармур. Ми, звісно, не забобонні і у такі речі не віримо. Але коли донька намірилася прикласти свою ногу до цього відбитка, я її різко відштовхнула :) А під час служби спеціальна людина закриває цей слід важкою підставкою. Від гріха подалі, щоб не фонило. Чи допускаю я, що у Баварії могли укласти угоду з дияволом на будівництво собору? От дивлюся на найдорожчу нерухомість країни, викуплену тут російськими олігархами, і не знаю що відповісти.

Весь день сьогодні за кермом, а ми ще навіть кордон не перетнули. Львівська кільцева стоїть намертво, я так і не зрозуміла, чому - таке враження, що через світлофор :) Машинка бідненька ледве їде - я все таки її перевантажила книгами. Сподіваюся, ми у Мюнхені на книжковій толоці трохи полегшимо цей вантаж. Відразу анонсую: виторг з усіх книг, проданих на подіях, за вирахуванням собівартості, яка повернеться видавництву "Білка", піде на підтримку реабілітаційної бази для військових "З любов'ю в серці". Ця база у Карпатах, на Косівщині, я вже не раз про неї писала. І от тягну цей центнер книг до Німеччини з надією таким чином зібрати трошки коштів для відновлення наших героїв. Отже, Книжкова толока у МюнхеніArnulfstr.197, EG, MünchenСудячи з усього, я доїду аж у четвер, тому наші книги будуть у продажі з 14 березня. Мої події: 15 березня:15:00-16:00 Жіночі досвіди війни. Розмова з Юлією Ілюхою (модераторка Тамара Горіха Зерня)16:00-17:00 Тамара Горіха Зерня. Перша презентація у Європі нового роману “Шептуха”

В Україні затухаючий, малочисельний Євромайдан, з яким самі організатори не знали вже що робити, перетворився на Революцію Гідності після того, як силовики побили дітей. Це була абсолютно дика, нелогічна, непотрібна у тій ситуації провокація. Чи то їм набридло чекати ще місяць, доки люди розійдуться самі. Чи то закортіло вислужитися перед Януковичем, який щось незадоволено цикнув, коли проїжджав повз Майдан у кортежі.Але після тих кадрів зворотного шляху більше не було.Я далека від того, щоб радити чи ставити якісь питання американським друзям. Все ж залежатиме від того, чи будуть якісь протести, чи будуть потім затримання і які саме. Хто виводитиме студентів - бо у нас мови не було про депортацію організаторів у країни їхнього походження. Максимум, куди могли депортувати - у Полтаву чи Франківськ, у обійми розлючених батьків і матерів. Тільки гнів дорослих був спрямований не на дітей, а на тих, хто підняв руку. І ніяка депортація не знадобилася, назавтра вони всі вже були тут, люті як оси. І тоді Януковича уже нічого не спасло. Що відбувається у американських інститутах і коледжах, нам не ясно. Ми бачили кадри, коли про-палестинські демонстранти громили капмуси і били євреїв, а ректорка Гарварду на слуханнях у Конгресі не змогла вичавити з себе оцінку цим діям. Що там зараз - будемо бачити.Пишуть, що указ Трампа з'явився після масових студентських виступів на підтримку України. Ну звісно, куди ж тут без нас. Будемо сподіватися, що демократія у США настільки укорінена, стара і стабільна, що зможе себе захистити. Принаймні так, як українці захищали своїх дітей.

Намагаюсь пригадувати події трирічної давнини і бачу, що у мене амнезія.Лютий 22го якось спресувався з весною, а весна злилася з літом. Ну от чомусь пам'ятаю, що їхала з лівого берега на правий міською електричкою. Поки що це моя перша і єдина поїздка у житті міською електричкою, може тому вона лишилася у пам'яті чіткіше, ніж облога Києва. Пам'ятаю пасажирку навпроти, літню жінку, яка везла зимову куртку синові на блокпост. Але виникає питання: як я взагалі опинилася на лівому березі, я ж і у мирні часи туди не дуже? Заплющую очі і пригадую, як з розгону врізалася коліном у "бардачок", розбила ногу.Ах так, це ж тоді я у таксі потрапила в аварію. Таксі таке дивне було, не легковик, а бусик. І водій заснув за кермом. Я бачила, що ми несемося на їжак блок-посту і не зупиняємося, і закричала в останній момент. А водій спав з розплющеними очима. Отож після аварії я, видно, пошкутильгала на електричку. Хоча це не знімає питання - що ж я, блін, робила на лівобережжі? Це до того, що за п'ять - десять років ми взагалі не згадаємо, чорт ногу зломить у тих спогадах. Записувати треба, чи що. Хоча те, як дивом прорвалися у мобільний знайомі з Ірпеня і кричали у слухавку - нас тут шестеро з дітьми, що нам робити?! - ось це я не забуду, напевно. І як я їм казала виходити до мосту, але зв'язок уже обірвався.

Ви ж розумієте, у мене рука тягнеться додати у стрічку усіх, хто мене тегнув у зв'язку з отриманням книги. Як написала одна пані, "я її ще не читала, але вже дуже рада" :) Як бачите, у нас із Білкою найкращі у світі читачі - вони радіють наявності книги самій по собі. Враховуючи, як проходило це передзамовлення, скільки сайтів і нервових клітин полягло - я їх дуже добре розумію. Бажаю всім хорошого читання, правда. Сподіваюся, на кілька годин реальні обставини нашого життя відступлять, і ви отримаєте насолоду від книги, від історії - як колись у дитинстві, коли читали під партою або з ліхтариком під ковдрою. Я буду рада, якщо "Шептуха" залишить післясмак. Якщо вам захочеться поговорити про неї, про життя, про наш досвід і наші спогади. Я залишаю за вами визначення жанру, я заохочую вас додумувати за авторку і героїв, сперечатися з авторкою і героями, скаржитись на них, підтримувати їх - робити все що завгодно. Сподіваюся тільки, що байдужими ви не залишитеся. Тому що я вклала занадто багато гніву, пристрасті, сміху і ніжності у цю історію.

Як пороблено.Викладачі деяких київських вишів піднялися на захист свого колеги з Карпенка-Карого. Ви вже, напевно, бачили допис пана Юлія з Києво-Могилянської академії, у якому він висміює студенток, які наважилися заговорити про домагання.Якщо вас недостатньо нудить, можете також сходити у коментарі на Українську правду, подивитися, що люди пишуть на адресу дівчат.Але пересічним громадянам можна пробачити їхню тупість, зверхність і недалекоглядність. Мабуть. Я не пробачаю, бо не вважаю відсутність мозгів пом'якшувальною обставиною, але хтось може знизити планку очікувань і пробачити. Але до викладацької спільноти у мене є кілька слів. Пишу як мама, не як письменниця. Цього року моя дитина закінчує школу. Я дивлюся на доньку та її однокласників і розумію, яка це дорогоцінність.Діти, які вивчилися в українській школі. Діти, які досі лишаються у Києві, звично бігають в укриття, роблять уроки під завивання сирени, живуть, планують своє майбутнє. Як їх мало, і як з кожним тижнем навіть, не місяцем, стає все менше. Їх вивозять за кордон зі страшною силою, а наша влада робить усе можливе, щоб прискорити виїзд. Чесно, я не знаю, як ви плануєте роботу своїх закладів на найближчу перспективу, навіть на рік-два. Які у вас прогнози у середній перспективі, з ким ви збираєтеся працювати.Але я знаю одне. Ці діти заслуговують на найглибшу повагу. Їхня цінність, кожного з них, непомірно висока. До них потрібно підходити так, як ви підходите до чиновників або депутатів, от з таким же рівнем трепету і делікатності. Всі намагання самоствердитися, потішити власне его або вивищитися за рахунок цих дітей поховають і вас самих, і ваші заклади. Ласкаво просимо до нового світу, який змінила війна. Звикайте.