Підняла малого і відправила до школи. Хай у коридорі, але все таки спав уночі. А рутина має бути, уроки - частина нормального дитинства. Тримаємося за форму, якщо не за зміст.У школі його зустріне вчителька, яка скоріше за все не спала взагалі. І буде зосереджено працювати, може тільки повільніше вимовлятиме слова. У малої те саме, за годину на неї чекатимуть викладачі у своїх аудиторіях, і ще й задачі розв'язуватимуть. І старша донька увімкне свій зум і привітає чергову групу дітей, і навіть розговорить їх і насмішить. У мене буде невелике інтерв'ю, потім попишу, потім поїду на будову, де знову ж таки дядьки виконуватимуть свою роботу (з поправкою на Великодній тиждень). Це і є незламність: через силу, буквально тягнучи себе за волосся, продовжувати звичне життя. Хоча мене досі нудить і від страху, і від ударної хвилі, це фізично відчувалося як удар у груди. У кожній квартирі будинку зараз своя незламність. Он сусідка нагорі щось кричить з матюками - це теж воно. А не порожнє калатало слів, яке торохтить в устах нашого очільника без жодного змісту. За що не беруться, все у них "майонез незламності" виходить.