Українська народна маса, розгойдана, здурніла від революційного чаду та демагогії, впала жертвою пекельної провокації. Її обмануто, згвалтовано, як оту легковірну, чулу жінку, що не вміє за уважливим, улесливим, ніжним шепотінням розпізнати дійсних, хижацьких намірів насильника. Московський комунізм приніс на своїх вивісках гасла рівності, свободи, щастя, а на багнетах–розбещене насильство, кров і смерть. Він декларував культ миру–а встановив культ «стінки»–і ЧеКа. Обіцяв земний рай–а дав мертву, вишкірену маску голоду. Виголошував свободу, натомість повів окуповану націю на Голгофу страждань, щоб розп'ясти її Дух, затруїти її мораль, звичаї, життєвий уклад, родину. Ціле єство Української Нації здушив брудний, скривавлений, вонючий лапоть Москви. Але... Свідомість своїх прав і почуття ненависті до окупантів закріплюється все більше і глибше в широких сферах української суспільності. Це є вислід тяжкого процесу загальної переоцінки цінностей, до якої спричинився сам окупаційний режим. Вплив наркозу зникає, виринає стихійна туга за волею, за життям. Сучасні вияви московського терору є одною з чергових спроб здушити потенцію поневоленої нації, скаструвати її визвольну снагу. Окупанти знають, яку роль в майбутніх визвольно–революційних процесах відіграватимуть ті рештки українського інтелектуального резерву, що уціліли від терору Чека. Їхнім завданням є знищити їх, та позбавити, врешті, окуповану націю її провідних елементів. У наслідках–заарештовується низка славних, загальновідомих національно-культурних діячів, яким одразу закидається «сім гріхів світу»: – і «контр–революцію», і «петлюрівщину», і «бандитизм», і «смичку з фашизмом». Окупація довершує черговий акт своєї вакханалії.—Микола Сціборський.