Сьогодні почув цікаву і моторошну історію. Є сімʼя - жінка, дитина, «чоловік». «Чоловік» уже роками не виходить з дому, бо там тцк на війну забере. «Не виходить» – це не гіпербола, буквально не виходить за двері уже роки. За жодних обставин. Ніде не працює. Сімʼю утримує жінка, яка їбашить зранку до ночі, 6 днів на тиждень. Та загвоздка у дитині. Поки мама конячить, батя боїться вийти за двері – дитина сидить у чотирьох стінах разом з ним. 6 днів на тиждень. Не комунікує з ровесниками, не грається, гуляє раз на тиждень, коли мама вихідна. Серйозні набуті вади розвитку, як наслідок. Ви лише уявіть собі, не лише гнити стільки часу самому, але і дивитись весь цей час, як внаслідок твоєї сцикливості деградує твоя кров. Мені це неможливо осягнути, це нікчемність якогось незвіданого рівня. Є ухилеси, якими рухає успішний успіх, вони заробляють, живуть своє краще життя і єбали ризикувати життям на війні. Засуджую, але ця категорія людей завжди була, це зрозуміло. Інші не мають успіху, сцикують, сидять також по хатах, але і сімʼї не мають, або роблять хоча б щось для неї. Але не мати жодних амбіцій, хоробрості, відповідальності, навіть перед власною кровʼю. Навіщо він живе? Заради чого? Як він виправдовує себе щодня, і що рухає його далі? Навіщо він потрібен суспільству, і чи не повинен він відповідати за те, що внаслідок його малодушності, психічно скалічена його ж дитина?