Національні Інтереси

Tregubov's Purrple Chamber: Я переконаний, що ми дійшли до тієї точки, в якій Росія не зможе досягти своїх цілей військовими методами. Навіть мінімального їхнього набору - окупації Донбасу.Не впевнений, втім, що в Росії всі це усвідомлюють, особливо нагорі.Я, як речник УОС, постійно маю справу з різними мапами - нашими та їхніми. Останній місяць вони ретранслюють таку наркоманію, що п’ять разів взятий Куп’янськ почав здаватися легеньким перебільшенням. Бої в Лимані (тому, що великий) та майже взята Борова з Куп’янськом-Вузловим, повністю контрольовані бравими російськими бійцями Вовчанські Хутори і бої в таких селах, назви яких були для мене в новинку, бо взагалі десь в глибинах Харківщини.У мене таке враження, що вони це транслюють вже навіть не для плебсу, котрий Малу Токмачку не відрізнить від Чорнобаївки, а нагору. Знімають рімейк фільму “Гудбай, Ленін”, в якому дітки приховували від мами факт воз’єднання Німеччини. Тільки замість мами - ботоксна бабуся.Я тоді, в принципі, не дивуюсь, якщо він щиро вірить, що вони не просто Донбас окупують, а зроблять це ще до осені. Я б з такими вихідними даними теж міг би повірити.Правда в тому, що військовим шляхом вони зроблять це ніколи. І навіть якщо це не усвідомлює хуйло - усвідомлюють підхуйлята. Час грає не на їхню користь, оборонні спроможності України зростають швидше, ніж їхні атакувальні, і завдання взяття Слов’янська-Краматорська-Карачуна не виглядає реалістичним. Ні, не те щоб в них зовсім не залишилося карт і засобів ескалації. Просто вони поділяються на малореальні та малоефективні (пробити Білорусь на включення в конфлікт) та катастрофічні для самих себе (ядерна ескалація та масова мобілізація).З усіх цих варіантів, що характерно, масова мобілізація - єдиний, який може високоймовірно забезпечити результат. Себто, якщо реально зігнати пів-Москви і почати закидувати м’ясом, створюючи перевагу по піхоті один до дуже дофіга, то можна чогось досягти. Але з втратами значно більшими, ніж зараз, бо м’яса-то буде більше, а техніки, логістичних спроможностей чи організаційного ресурсу в виді командирів тактичної та оперативно-тактичної ланки - ні. Саме тому вони і на це не йдуть.Це означає, що нас та інших світових гравців будуть втричі інтенсивніше качати іншими методами: інформаційними кампаніями, терором мирного населення, підживленням панічних та капітуляційних настроїв, підкупом, тощо. Нова програма-мінімум - здобути найменш болючий для Росії сценарій неперемоги.Тому логічно було очікувати, що будуть цілити по мірняку, в центрі Києва будуть зигувати, сто п’ятсот інстаблогеринь проміж фото нігтиків розповідатимуть про ТЦК з індусами, а на виборах в Європі у право- та ліворадикалів різко зростатиме фінансування.Завдання в нас дуже важке, але дуже просте: завершити почате. Добити російську економіку та логістику і перевести баланс здобутків та втрат для них в такий, який не дозволить ефективне відновлення без масової мобілізації. Ця мета не так далеко.А паралельно не піддатися на усю цю гойду - ані інформаційну, ані психологічну, ані політичну, ані дипломатичну.@nationalinterests

New York Post: Україна тепер має «карти». США мають змусити Путіна піти на поступки.Так, «улюблена газета Трампа», як показала практика, не має на нього такого впливу, як нам би хотілося. Так, заклики до Трампа натиснути на Путіна через півтора року виглядають дещо наївно. І все ж це потрібно проговорювати.Також показово, що консервативне видання New York Post, на відміну від Білого дому, добре розуміє нюанси ситуації — зокрема те, що Путін не зупиниться на Донбасі, що для нього це лише привід, і що переговори провалюватимуться доти, доки США по-справжньому не натиснуть на Путіна.▪️ Україна демонструє, що має більше «карт», ніж припускали деякі. Вона стримує російське просування на полі бою та нищить її інфраструктуру.▪️ Видно, що Путін перебуває під тиском, аби завершити війну. І все ж Москва досі вимагає поступок, які значно перевищують її військові важелі.▪️ Саме ця невідповідність зірвала попередні переговори за посередництва США. <…> Переговори знову проваляться, доки Вашингтон не переконає Путіна скоригувати свої вимоги відповідно до реальності.▪️ Україна дає підстави для оптимізму — це один із нас, авторів колонки, особисто спостерігав цього місяця. Українці пережили свою найважчу зиму, попри нестачу ППО для захисту енергетики, а її люди залишаються стійкими.▪️ Російське просування ще більше сповільнилося, а його ціна ще зросла. Тактичні й технологічні інновації України роблять довгостроковий успіх Росії малоймовірним.▪️ Глибина ураження українськими дронами розширюється на 30–50 км за лінію фронту. Це фактично не залишає російським військам жодного шансу досягти суттєвого прориву.▪️ Кремль оголосив цього місяця, що подальші мирні переговори будуть «марною тратою часу», доки Київ не віддасть контрольовану ним частину Донбасу.▪️ За нинішніх темпів Росії знадобляться роки, щоб її захопити. Цей глухий кут завадив американському посередництву у врегулюванні.▪️ Як компроміс США запропонували ідею демілітаризованої СЕЗ, але вона провалилася, коли Москва зажадала адміністративного контролю над нею і захотіла завести туди Росгвардію. Київ справедливо відмовився.▪️ Ба більше, Росія дала зрозуміти, що її вимоги не обмежуються Донбасом.▪️ Замість того щоб диктувати угоду за рахунок подальших українських поступок, президент Трамп має скористатися слабкостями Росії та переконати Путіна прийняти умови, що відповідають реальності.▪️ Щоб цього досягти, потрібно пробити інформаційну бульбашку Путіна, створену прикрашеними доповідями, якими його годують російські генерали.▪️ Схильність Москви перебільшувати свої успіхи на полі бою, ймовірно, є відображенням не лише пропаганди, а й неправдивих доповідей, що передаються вгору командним ланцюгом.▪️ Трамп має донести до Путіна, що Росія не має способу перемогти. Цей сигнал має супроводжуватися продовженням постачання Україні зброї, профінансованої європейцями, а також розвідданих.▪️ США мають працювати над тим, щоб посилити економічні труднощі Росії. Щоб досягти миру, до Путіна потрібно донести розуміння меж його «карт».@nationalinterests

За інформацією яку опублікував політичний оглядач Борис Знатковський, проти Кирила Буданова знову готується політична атака. Цього разу йдеться про спробу просунути одразу дві підозри, і одним із ключових учасників цього процесу називають першого заступника голови СБУ Олександра Поклада.Перша лінія можливої атаки - нібито “неправомірна виплата бойових” військовослужбовцям, яких тепер намагаються представити як таких, що буцімто не перебували на позиціях. Тобто бойову роботу хочуть заднім числом перетворити на “корупційну справу”. Ще й пришити контроль реального виходу на бойові особисто керівнику ГУР, що виглядає відверто ідіотично. Друга лінія - ще абсурдніша: спроба кваліфікувати як державну зраду контакти з представниками ГРУ ГШ РФ у межах обмінів полоненими та переговорних процесів. Фактично те, що в умовах війни здійснюється для повернення українців із полону та забезпечення державних інтересів, намагаються використати як інструмент політичного переслідування. Може тоді пришиють держзраду всьому координаційному штабу який займається звільненням наших полонених? Ці нападки на Буданова не мають під собою ані фактів, ані хиткої правової позиції, це чергова спроба вдарити по довірі через сфабриковану конструкцію, де військові рішення та чутливі переговорні канали штучно підганяються під кримінальні статті.Водночас сам Поклад, схоже, не бачить питань у власному оточенні. Замість того щоб відповідати на інформацію про призначених ним людей на ключові високі посади, щодо родин яких фігурують російські паспорти, а також про чинний бізнес в Уренгої, пов’язаний із газовидобуванням, він знову повертається до ідеї атакувати Буданова.Якщо держава справді хоче боротися з корупцією і зрадою, то починати треба не з політичних розправ і не з переслідування тих, хто займався обмінами полонених та обороною країни. Починати треба з відкритої перевірки тих, хто сьогодні починає політичні ігри та ініціює безпідставні звинувачення, але не помічає російських слідів поруч із собою.@nationalinterests

Російські спецслужбові ТГ-помийки (вже більше 100 постів і кількість збішується) синхронно “побачили”, що Буданов має помітний рейтинг, вплив на військове середовище і потенціал для великої політики, і одразу завили стару пісню про “неонациста”, “маніяка”, “кров на руках” і “західних кураторів”. І навіть перевершили себе - приплели Манафорта і Медведчука.Це звичайно не аналітика. Це типовий вкид (ІПСО) від ФСБ з метою очорнити особисто фігуру Буданова. Причому спроба чорнухи дуже тупа, дуже російська і дуже впізнавана, адже їх фейки однотипні і канали їх поширення добре відомі.Але тепер треба пильнувати, адже далі цю тему підхоплять їхні прокладки в Україні. В пості вже згадано Безуглу, і це напевно лише її перший вкид, далі буде більше і глибше. Дуже цікаво побачити хто перший у нас це підхопить, це буде показово, і потребуватиме реакції - адже поширювати таке може або агентура, або корисні ідіоти. Необхідно розуміти, що це хитра гра ФСБ, поширюючи цей меседж вони хочуть запустити інформаційну реакцію саме в Україні. Розрахунок іде на те, що українська агентура всю антиросійську дурню опустить, а важливі меседжі про «ляльководів» Буданова максимально розжене. І реакція, в першу чергу - просідання довіри до Буданова, відбудеться вже найближчим часом. Адже політичні перспективи нового очільника ОП декому дуже заважають.@nationalinterests

У Пекіні люблять символи. Там добре знають, що іноді одна фраза важить більше за десяток офіційних комюніке. Саме тому під час зустрічі у Великій залі народних зборів Сі Цзіньпін знову витяг із політичного архіву свою улюблену формулу - «пастку Фукідіда». Формулу, яку він повторює американським президентам уже понад десятиліття: від Обами до Трампа.На Заході цю фразу звикли трактувати майже автоматично. Є стара домінуюча сила - США. Є нова - Китай. Є страх втрати першості, який історично штовхає великі держави до війни. Гарвардський професор Грем Еллісон оформив це у концепцію, що швидко стала модною серед стратегів і дипломатів. Ідея проста й тривожна: коли новий претендент наближається до гегемона, конфлікт стає майже неминучим.У Вашингтоні Китай бачать «молодою силою», яка стрімко набирає вагу. У Пекіні ж подібна роль виглядає майже образливою. Китай не мислить себе новачком історії. Для китайської політичної свідомості держава, яка пережила імперії, династії, колоніальні приниження й революції, не може бути «молодим Афінським проєктом». Навпаки - саме Америка у китайській оптиці виглядає імпульсивною морською державою, що звикла діяти короткими політичними циклами, швидкими альянсами та силовим тиском.Пекін охоче відводить собі роль Спарти - старої цивілізації, яка вміє чекати.І тут виникає головний парадокс сучасного світу. Бо у Фукідіда саме Спарта почала війну, налякана посиленням Афін. Страх втрати домінування завжди небезпечніший за амбіції висхідної сили. Саме страх часто штовхає імперії бити першими.Тому питання Сі Цзіньпіна - це не інтелектуальна цитата для дипломатичного етикету.Китайський лідер фактично запропонував Вашингтону обговорити нову архітектуру співіснування двох центрів сили. У дипломатії це звучить як «спільна відповідальність за глобальну стабільність». У реальній політиці це називається значно простіше: розподіл сфер впливу.Тайвань у цій конструкції стає не просто територіальною суперечкою. Це пункт перевірки. Межа, на якій Китай хоче побачити, чи готові США визнати право Пекіна на власну «зону безумовних інтересів».І саме тут для таких країн, як Україна, починається найважливіше.Бо історія великих протистоянь майже ніколи не виглядає як прямий двобій двох гігантів. Великі держави надто розуміють ціну прямої війни, особливо у ядерну епоху. Натомість вони ведуть боротьбу через периферію - через чужі території, чужі конфлікти й чужі життя.Фукідід описав це значно чесніше, ніж сучасна дипломатія. Під час Пелопоннеської війни великі поліси не просто воювали між собою - вони методично перемелювали дрібні держави, які опинилися між ними. Міста ставали полем для демонстрації сили, покарання союзників і тестування чужої рішучості.Для історії залишилися гучні назви - Мелос, Платея, Корфу. Для людей того часу це були зруйновані міста, різанина, голод і зниклі покоління.Саме тому справжня небезпека «пастки Фукідіда» полягає не лише у ризику великої війни між США та Китаєм. Набагато небезпечніше інше: можливість того, що великі держави навчаться уникати прямого зіткнення, одночасно перетворивши решту світу на простір торгу й балансування.І тоді для слабших держав виникає ще жорсткіша реальність. Якщо під час конфлікту великі сили хоча б конкурують за союзників, то в умовах їхньої домовленості малі країни ризикують перетворитися просто на предмет узгодження.Фукідід сформулював це без дипломатичних прикрас у знаменитому Мелоському діалозі. Коли мешканці Мелоса спробували говорити з Афінами про справедливість, їм відповіли коротко: сильні роблять те, що можуть, слабкі терплять те, що мусять.За два з половиною тисячоліття людство створило ООН, міжнародне право й декларації про цінності. Але сама логіка сили нікуди не зникла. Вона лише стала складнішою, дорожчою і значно лицемірнішою.І, можливо, головне питання сьогодні полягає не в тому, чи почнуть США та Китай війну одне проти одного. А в тому, чи не домовляться вони колись про правила співіснування так, що простір між ними знову стане територією чужої гри.@nationalinterests

Є моменти, після яких уже неможливо вдавати, що «нічого не відбувається»Підозра Єрмаку у справі «Династії» - саме такий момент. Ця історія ставить ключове питання: що будували люди у вершини влади, поки країна воювала?І відповідь на це питання гірка. Не дивлячись на те, що в країні досі є люди, які намагаються не бачити очевидне. Загалом можна визначити три категорії громадян.Перші залишаться у політичній секті за будь-яких умов. Для них не існує ні записів, ні підозр, ні розслідувань, ні мільйонів. Є тільки віра у «своїх», а все інше - змова або «не на часі».Другі давно все бачили. Для них матеріали НАБУ і САП - не шок, а підтвердження: під красивими словами про державність роками ховалася стара українська хвороба - приватизація влади групою наближених і тотальний розпил всього, до чого дотяглися руки.Треті, наразі, найважливіші. Це сіль землі. Це ті, хто працював, донатив, чекав новин із фронту й не хотів занурюватися в політику. Але тепер навіть до них доходить головне: поки суспільство витягувало війну на собі, частина верхівки,ю облаштовувала собі паралельну реальність, де не було державних інтересів і цінностей, було лише збагачення.Поки одні збирали на дрони і турнікети. Інші - на палаци в на майбутнє після війни.І саме це найогидніше.Не сам факт корупції. Українці не наївні. Найстрашніше - моральний розрив. Коли країна ховає загиблих, тримає фронт і закриває провали влади, а поряд із цим народжується світ «своїх людей», «своїх правил» і «своїх квадратних метрів».Тепер головне питання не в тому, що скаже Єрмак, Офіс чи лояльні канали. Головне питання: що суспільству робити з цим знанням?Майдан зараз - не вихід. У війні на виснаження внутрішній вибух може добити державу.Силовий сценарій - теж не вихід. Так ми втратимо довіру союзників і сам сенс держави, за яку воює армія.Нормальна відповідь - вибори, політична відповідальність і перезавантаження через процедуру, а не через хаос. Але вибори можливі лише тоді, коли для цього буде безпекова реальність. Отже, швидкого очищення немає, а руйнувати країну під час війни не можна.Тому наше завдання складніше за лють: вистояти, втримати фронт, втримати державу й не дозволити ворогу використати наше обурення проти нас самих.Але потім - не забути!Бо найбільша мрія токсичної влади - щоб суспільство втомилося. Щоб скандал став учорашнім. Щоб усі сказали: «зараз не до цього», а потім - «ну, вже пізно».Ні.Цю історію треба перетворити не на спалах злості, а на політичну пам’ять.І ніколи більше не віддавати державу в руки “одного офісу”.Ніколи більше не плутати популярність із компетентністю.Ніколи більше не вважати «своїх» чесними лише тому, що вони говорять правильні слова.І головне: ніколи більше не відкладати контроль за владою «до перемоги».Ми не можемо дозволити собі хаос. Але ще менше ми можемо дозволити собі амнезію.@nationalinterests

Буданов виходить із тіні війни, і стає центром державного управлінняКолишній очільник ГУР Кирило Буданов поступово виходить за межі суто безпекового образу й заходить у простір великого державного управління: регіони, парламент, Кабмін, інфраструктура, енергетика, місцевий бізнес, громади, законодавчі зміни. Тобто все те, де держава або демонструє непевну керованість, або втрачає темп і потребує підсилення, туди заходить наводити лад новий голова ОП.Показово, що акцент зроблено не на “обговорили” й “заслухали”, а на тому підході який Буданов запровадив у ГУР і тепер масштабує - головне це результати у найближчі місяці. І це вже справжня управлінська логіка: поставити дедлайни, звести в одну систему парламент і області, змусити вертикаль працювати не бюрократично, а на випередження.Для Буданова це фактично вихід на нові горизонти. Від фігури війни та розвідки до фігури політичного й адміністративного центру, який працює з регіонами напряму і формує пряму управлінську вертикаль.Якщо ця модель запрацює, то Офіс Президента і сам Буданов отримає нову управлінську модель, яка необхідна саме в умовах війни - швидше, жорсткіше й ближче до реальних потреб областей.А саме цього всі ми  дуже потребуємо, життєво важливо щоби в країні зʼявилась людина яка здатна управляти так, щоби проходити складні сезони без тотальної корупції, хаосу і управлінського безладу. @nationalinterests

Звернення короля Чарльза до президента Трампа під час його візиту до США можна вважати важливим кроком у відновленні і поглибленні взаємин між Європою та Сполученими Штатами. Це більше, ніж просто дипломатичний жест – це момент, коли лідери обох континентів намагаються знайти нові формати співпраці та взаємодії в умовах глобальних викликів.Не так давно, на фоні обговорень навколо Гренландії, у європейському істеблішменті знову спалахнули суперечки щодо того, як краще взаємодіяти з Трампом. Один підхід, так званий «батьківський стиль» (daddy-style), полягав у тому, щоб уникати прямого конфлікту, погоджуючись із президентом США, аби виграти час, а також заради уникнення нових загострень. Інший – прямий, чіткий підхід «немає» – коли необхідно виступати проти тих ініціатив Трампа, які прямо суперечать інтересам Європи.І хоча питання Гренландії стало лише одним із аспектів цього конфлікту, воно відкрило ширшу дискусію про стратегію зовнішньої політики Європи в умовах, коли США починають грати за іншими правилами. Важливим є те, що європейські лідери розуміють необхідність діяти більш самостійно, але водночас прагнуть зберегти трансатлантичну співпрацю, яка все ще є основою їхньої безпеки та стабільності.І тут вступає в гру питання «сили» і «слабкості». Чарльз, звертаючи увагу на ці концепти, в своїй промові відобразив не лише критику особистих підходів Трампа, але й підкреслив важливість стратегічної координації між Європою та США, особливо на тлі подій на Близькому Сході і ситуації в Ормузькій протоці. Виявляється, що саме ця взаємозалежність між континентами, їх спільні інтереси у сфері безпеки й оборони мають залишатися на порядку денному.Зокрема, Чарльз звернувся до необхідності більшої підтримки України. Цей заклик, хоча й іронічно обрамлений у форму звернення до президента США, знову піднімає важливе питання: наскільки реальна готовність Заходу діяти спільно і наскільки ефективно кожен із гравців готовий підключитися до вирішення цієї проблеми.Трампу не вдалося залишити Європу в зручному для себе стані бездіяльності. Навпаки, його підходи вимагають від європейських лідерів швидкої реакції та адаптації до нових реалій. Проте, якщо вони не хочуть потрапити в пастку безперервної боротьби за «сферу впливу», а прагнуть створити нову модель стабільності, то мають самим вирішити, як діяти далі.Не можна не звернути увагу на іронічний контекст, у якому Чарльз згадав про «особистісний» підхід Трампа, коли той замість політики потужних держав виступає як лідер, що бачить світ через призму власних інтересів. Однак цей персоналістичний стиль, очевидно, не є випадковістю, а є відображенням довготривалого занепаду європейського лідерства, коли континент довгий час перебував у стані «успокоїння», сподіваючись, що глобальні кризи вирішаться без активної участі. Тепер же, в умовах війни в Україні і зростаючого напруження в світі, Європі необхідно «прокинутися», змінити підхід і стати більш активним гравцем на міжнародній арені.Врешті-решт, тема, піднята в промові Чарльза, актуалізує питання не лише про майбутнє України, але й про відновлення міжнародного порядку, заснованого на принципах багатосторонності. Це має бути глобальний порядок, де «сила» означає не лише військові можливості, а й технології, ресурси та, що найважливіше, моральні та правові принципи. Тільки так можливо побудувати нову стабільність, уникнувши нескінченних циклів війни і амбіцій. Адже справедливий мир – це не лише про закінчення конфліктів, але й про забезпечення довготривалого процвітання та взаємодії на основі загальних цінностей.@nationalinterests

У Росії ФСБ вкотре провела «спецоперацію» під умовною назвою «не дивитись вгору». Адресована вона тим, хто раптом починає піднімати голову й ставити зайві питання.Сценарій знайомий. Високопосадовці, які спокійно відпочивають у Монако й утримують там своїх зіркових фавориток, раптом дозволяють черговій «вікі боні» стати рупором народного болю. Нібито влада не чує, народ страждає, а ось тепер знайшовся сміливий голос, який скаже правду.Але саме в цьому й видно механіку диктатури. Справжній голос тут не допускається. Звичайну людину за такі слова давно б уже посадили, зламали або змусили зникнути. А коли суспільне обурення наближається до небезпечної межі, системі потрібен контрольований клапан для випуску пари.Тому тему підхоплюють штатні пропагандисти. Роздмухують «конфлікт» до національного масштабу. Показують масам: дивіться, у нас ще можна говорити, влада ще чує, справедливість ще існує.Потім з’являється фінальний акт. Після образ на адресу «захисниці народу» Соловйов вибачається. Всі видихають: не все так погано, значить, ще можна висловити біль і не зникнути безслідно.І саме цього від них і хотіли.Щоб народ знову опустив голови.Щоб перестав ставити справжні питання.Щоб забув, хто краде, хто вбиває, хто мовчить і хто все це прикриває.Головне - не дивитись вгору. Бо там дуже швидко стає видно, хто насправді сидить на шиї у всієї країни.@nationalinterests

Ізраїль на хибному шляху.Незважаючи на наші чіткі попередження — офіційні ноти з документальними доказами та супутниковими знімками, — Ізраїль відмовився затримати російське судно, яке перевозило вкрадене українське зерно з окупованих територій. Більше того, після того, як ми попередили їх завчасно, міністр Ізраїлю заявив, що вже пізно затримувати судно, бо воно вже покинуло порт. Це — відкрите і нахабне ігнорування інтересів України. І хто забув, нагадаємо ще одну ганебну ситуацію, коли на початку війни Ізраїль не впустив українців, які тікали від війни, навіть жінок і дітей, в той час, як без перешкод приймав росіян і білорусів… І в той самий час наш парламент приймає, а президент підписує Закон проти антисемітизму в Україні. У країні, де президент — єврей, де євреї очолювали парламент і уряди, де вони займають високі урядові посади. Не зрозуміло де президент побачив загрозу антисемітизму в нашій країні, бо її не має. Зате бачемио дивовижно слабку реакцію влади на дії Ізраїлю, які шкодять інтересам України.Російські судна з краденим українським зерном і далі безперешкодно прямують тим самим маршрутом. Ізраїль теж знає про це, але знову не встигне зреагувати? Побачемо @nationalinterests