Позаду важкі два тижні. Лікування кота – це як лікувати немовля. Фредді нічого не може сказати, лише висловлює. Пручається маніпуляціям на столі у лікаря та коли роблять уколи. Вдома – теж терапія. Помічаю, що Фредді не п'є водичку і починаю давати воду зі шприця. Він незадоволений, ховається. Потім виходить, і починаю мучити кота.Настільки змучилася сама, що сил вистачало лише на душ, якісь базові дії та поїсти раз на день. А голову вперше за тиждень вимила сьогодні зранку, коли близько шостої пабліки написали, що ракети прямують на Київщину. Це невелика замальовка з повсякдення людини з депресією, яка отримала додатковий стрес. Обмеженість ресурсу, відсутність енергії, втома від думки, що треба зробити оце, оце й оце. ***У понеділок написала з важливого питання: "сьогодні". Але "сьогодні" настане наступного понеділка. Фізично не могла змусити себе ввімкнути ноутбук. Який напередодні кризи залила чаєм. Що, власне, й стало відповіддю на всі запитання. Треба зупинитися. Щоб почати знову жити. ***Вчора весь день мучила тривожність, яку зазвичай знімаю парою практик. Провела самоперевірку: що тригерить. Сповіщення на телефоні. Вимкнула всі. Крім дзвінків, звісно. Тривожність відпустила, рано лягла спати і добре заснула. Тому мала енергію на ранній душ, доглядові процедури та деякі інші справи, включно з візитом кота до лікаря. Пані Ольга видала пігулки, які доволі успішно запхала в пащик Фредді та розробила стратегію, як даватиму далі. ***Мій допис вдячності в дорозі, як і важливі повідомлення тим, хто підтримує зараз. Маю зібрати думки. Разом з речами. Тож далі буде.