Telegram statistics channel - @nata_bagata

Вчора почула фразу в інеті від жінки.«Психолог не зможе замінити мені маму і дати стільки любові… я буду все одно шукати такого партнера, який зможе мені дати таку любов,..психологія не працює».І знаєте… вона була правa тільки наполовину. Бо коли людина так говорить, вона насправді не про психологію.Вона про інше:«Мені боляче. Мені страшно. Я не хочу сама бути собі опорою. Я хочу, щоб хтось узяв мене на ручки і любив просто тому, що я є».І в цей момент вона несвідомо шукає не терапію, а нову дитячу прив’язаність.Партнера, який стане «новою мамою» або «новим татом» і буде зобов’язаний:втішати, рятувати,заповнювати порожнечу, любити безумовно і завжди.Але ось правда, яку важливо і треба сказати вголос:✅ Терапія не замінює батьків — вона допомагає перестати їх “дошукувати” в інших.✅ Жоден партнер не витримає роль мами, це ламає стосунки і робить їх нерівними.✅ Безумовну любов дають дітям. Дорослим — взаємну. І це не «борг», це те, що обидва люди будують разом.Бо вилікувати "дитячий голод" тим, що змусити дорослу людину любити як мама — неможливо.Від цього голоду можна звільнитись тільки всередині себе.І тоді стосунки змінюють природу: Вони стають не місцем, де я випрошую любов,а місцем, де я обираю і мене обирають.Не про «повинен», а про «хочу бути поруч».Її стратегія — не про любов до партнера,а про страх знову залишитись без любові. І от саме це — болюча точка,з якою психологія працює найкраще:не замінюючи маму, а допомагаючи:➡️ з точки дефіциту перейти в точку дорослої прив’язаності та самопідтримки.І головне. Ви не можете зцілити дитячий голод, змусивши дорослого стати вашим “новим родителем”. Від цього голоду можна звільнитись всередині і лише тоді стосунки стають не обов’язком, а вибором.Тому психологія працює. Просто людина коли так каже, то вона хоче, щоб ії любили не взаємно, а за замовчуванням. І вона ще не готова від цього відмовитись. І це нормально. Бо кожен дорослішає у своєму темпі. Головне — чесно подивитись у свій біль і перестати просити світ бути твоїми батьками.Тоді і з’являється те, що називається“доросла близькість без голоду”.#будні_психолога

Ми з дружиною 7 років не могли завагітніти через мої релігійні переконання. Замість того, щоб шукати реальну причину, я молився. Ми керувалися магічним мисленням. Молилися, їздили по "святих місцях", вираховували фази місяця, чекали знаків.Коли ми врешті пішли до клініки, там встановили проблему і все вийшло. Ми шукаємо або чекаємо на диво. "Миколай принесе", "Всесвіт дасть", "Пощастить". Все змінилося тоді, коли ми вимкнули "магію" і ввімкнули Аристотелівське мислення жорстку логіку причин і наслідків.Ми пішли в клініку. Здали аналізи. Знайшли фізіологічну причину. Усунули її за допомогою науки. І отримали результат.Я це пишу бо знаю там є люди які роблять ту саму помилку яку робили ми. І можливо ніколи не заведуть дитину.Ми живемо у фізичному світі. Тут діє залізний закон: ти не отримуєш тепло від каміна, поки не покладеш туди дрова.Коли моя донька отримує подарунок, я не кажу їй, що це приніс Святий Миколай. Я кажу: "Це не Миколай. Це тато пішов на роботу, створив цінність для людей, заробив гроші і купив тобі цей iPhone".Щоб отримати iPhone вона цілий рік стрибала на скакалці по 2000 разів в день. Так не в тиждень, а в день. Це створило в неї звичку займатися спортом. Я свідомо руйную ілюзії своїх дітей. Звучить жорстко? Можливо. Але я хочу, щоб у її мозку сформувався правильний нейронний зв'язок: "Зусилля → Результат". А не: "Бажання → Диво".напиши листа Санті і отримаєш подарунок”, замість “хтось заробив, спланував, купив і поклав тобі під ялинку”. У дорослому віці це перетворюється в ту саму схему: “помолюсь, напишу лист Всесвіту, і якось станеться”. Не “створю причини, які неминуче дадуть результат”, а “якось складеться”.Якщо ти хочеш iPhone, ти маєш заслужити цей iPhone. ніякої релігії. Це і є Аристотелівське мислення. Встановлення правильних причинно-наслідкових зв'язків.Замість чесного “чому в мене проблеми з грошима, здоров’ям, бізнесом” включається авто-відповідь: “Бог випробовує”, “так судилося”.Навіть коли стається щось, що виглядає як "диво", це часто просто відкладений наслідок.Коли ми втікали від війни з дитиною якій 14 днів, незнайомі люди дали нам житло безкоштовно. Пощастило? Ні. Я велику частину життя намагався віддавати, не чекаючи миттєвої віддачі. Причина була створена роки тому. Наслідок наздогнав нас, коли це було необхідно.Ми бачимо тільки результат... Ми не бачимо причину. Але причина існує. Припини чекати, що світ дасть тобі щось просто так. Стань тим, хто цього заслуговує.Поки ти пояснюєш свої проблеми волею Бога або долі, хтось інший просто сідає, розкладає причинно-наслідковий ланцюжок і змінює реальність простими логічними діями. Сдав аналіз. Знайшов причину, зробив правильну дію отримав результат. Людині завжди легше знайти винного, ніж шукати причину. Світ складний, причин мільйон, зв’язки неочевидні. Треба думати, аналізувати, визнавати власні помилки. Мозок не любить напругу, тому хапається за просте пояснення: “так Бог дав”, “так склалося”, “доля така”, "я жертва". І все. Напруга спала, відповідальність знята, прогрес зупинився, все зрозуміло.#терапевтичні_читання

Недоречний сміх або «нервовий сміх» часто виникає через те, як організм справляється зі стресом і напругою, а не як прояв грубості ☝🏻Нервовий сміх — це поширена реакція на некомфортні або стресові ситуації, яка діє як клапан для вивільнення накопичених емоцій.Люди можуть демонструвати недоречні емоційні прояви, такі як сміх коли їм сумно, але це лише спосіб регулювати переповнюючі почуття та відновити емоційну рівновагу.Суттєво, що деякі неврологічні або психічні розлади також можуть порушувати функцію мозку і впливати на те, як виражаються емоції, що призводить до неконтрольованого сміху.Недоречний сміх часто є мимовільною реакцією, і люди можуть не усвідомлювати або не контролювати її. Розуміння психологічної та неврологічної основи цього «явища» може сприяти емпатії та уникнути неправильної оцінки чиїхось намірів.Якщо недоречний сміх стає частим або руйнівним, звернення за професійною допомогою для визначення основної причини та розробки стратегій подолання може бути корисним ☝🏻#саморозвиток

ЛИСТ ДО ВАСДорога пані, так, саме ви - з тією втомою під очима, яку не приховає жоден коректор, і з тією силою в серці, яку не приховає жодна тиша.Пишу вам листа, як пишуть сестрі, подрузі, незнайомці, яку хочеться обійняти, навіть не знаючи її імені. Бо я знаю про вас важливе: ви мужня, ви сильна, ви непереможна, ви красива.І я точно знаю, що вам пасує мир - так, ніби він був створений спеціально під ваш внутрішній світ.Вам пасує здоров’я, бо ваше тіло витримує більше, ніж мав би витримувати один всесвіт.Вам пасує краса, бо вона була у вас завжди - навіть тоді, коли ви самі її не помічали.Вам пасує любов, бо з вас вона починається, до вас вона повертається і через вас вона рятує інших.А ще - дозвольте я скажу делікатно, ніжно, без моралізаторства: вам не пасує цькування. Вам не пасує втрата гідності. Вам не пасують нападки, плітки, колючі слова.Не тому, що ви «маєте бути кращою».А тому, що це не ваш рівень. Не ваша частота. Не ваш стиль.Так, вам пасує розкіш - та, що в очах, у погляді, у теплі рук. Вам пасує комфорт, навіть якщо це теплий плед, який ви купили собі самі. Вам пасує відпочинок - хай короткий, але заслужений. Вам пасує хороший дохід, бо ваша праця, ваша нервова система і ваша витримка вартують значно більше, ніж суспільство колись дозволяло вам думати.І вам точно не пасує те, що негідно жінки. Не пасує те, що не по-леді. Не пасує те, що зменшує, принижує, чи змушує ховатися у мушлю.Але, дорога пані, я дуже добре знаю інше: не все, що нам пасує, ми маємо зараз у достатку. Не завжди є мир у серці. Не завжди сил вистачає на любов до себе. Не завжди є гроші, час, можливості чи відчуття, що “я можу”.І знаєте що?Це нормально.Бо ми живемо в умовах, які роблять зі звичайного дня - подвиг. І так, говорити легко. Але ми з вами - в одній країні, в одному повітрі, у дуже схожих реальностях. А навіть, якщо хтось із вас закордом, я теж знаю, через що ви щодня проходите, хоча й не уявляю, як це може бути важко. У наших повідомленнях, у наших новинах, у наших втомах - дуже багато спільного.Тому сьогодні я пишу вам, пані, ось про що:Тримаймося одна за одну.Не змагаймося - підтримуймо.Не знецінюймо - підсилюймо.Не критикуймо - будьмо поряд.У спільності є сила.У жіночій солідарності є тепло.У доброті є броня.У взаємності - опора.І коли ми кажемо одна одній «ти сильна», «ти вистоїш», «ти не сама», - це не просто слова.Це - наш маленький, але справжній мир.Той, що ми можемо створити тут і зараз.Той, що пасує нам усім. ❤️❤️❤️#підтримка

Готувалася до вчорашнього виступу про булінг.Зазвичай про ролі в булінгу я розповідаю за Крістіною Сальміваллі.Але сьогодні мені трапилося на очі "коло булінгу" Дана Ольвеуса, основоположника вивчення булінгу. "Коло булінгу" розглядає ролі в булінгу ще ширше.Чому нам важливо говорити про булінг як "хворобу групи" та розглядати динаміку булінгу? Бо робота лише з нападником та мішенню, яка пропонується у нас здебільшого - це як до сраки карі очі. Булінг є проблемою групи, і працювати треба саме з групою.Булінг — це не конфлікт двох людей. Це розлад групової взаємодії.Це велика ілюзія, що якщо розібратися з кривдником, то проблема зникне. Ольвеус розробив концепцію "Кола булінгу", щоб показати, що у ситуації насильства немає нейтральних сторін. Кожен присутній так чи інакше впливає на результат.Ось основні ролі в цьому колі:Агресор (Заводила) Той, хто ініціює цькування та бере в ньому активну участь.Посіпаки (Послідовники) Вони не починають першими, але швидко приєднуються до агресора, підтримуючи його дії фізично чи словесно.Підсилювачі (Пасивні булери) Вони можуть не чинити насильства безпосередньо, але присутні поруч, сміються, знімають на телефон або вигукують коментарі. Їхня роль критична: вони створюють для агресора "сцену" та відчуття підтримки.Пасивні прихильники. Вони мовчки спостерігають. Їм може подобатися те, що відбувається, але вони не виявляють цього відкрито. Для агресора їхнє мовчання виглядає як згода (!! весь час наголошую на цьому!)Байдужі спостерігачі. Позиція "моя хата скраю". Вони бачать, що відбувається, але вдають, що це їх не стосується. Вони намагаються дистанціюватися, але саме їхня бездіяльність дозволяє булінгу тривати. Бо - нагадую - агресор сприймає мовчання і невтручання як підтримку дій.Потенційні захисники. Їм не подобається булінг, вони співчувають мішені й хочуть допомогти, але не роблять цього. Часто через страх самим стати мішенню або через відсутність розуміння, як діяти правильно. Їх мовчання теж сприймається агресором як підтримка дій.Захисники. Ті, хто наважується діяти. Вони можуть спробувати зупинити агресора, підтримати жертву, покликати на допомогу.Чому це важливо для розуміння? Чому ми не можемо обмежуватися звичайним булер-мішень-спостерігачі?Бо булер рідко діє наодинці. Йому потрібна аудиторія та ствердження своєї сили та здобуття місця в груповій ієрархії. Мовчання спостерігачів агресор зчитує як "зелене світло".Найефективніша протидія булінгу — це робота з "мовчазною більшістю". Коли група перестає бути пасивним глядачем і переходить у роль захисників, агресор втрачає підтримку, і цькування знижується або навіть припиняється.#стосунки

Мене звати Лариса, мені 58 років, і минулої п’ятниці вранці бариста, яка годиться мені в доньки, нагадала мені про те, чого я й не помічала, про що забула — що означає по-справжньому бачити людей.Щоранку я заходжу в одне й те саме маленьке кафе по дорозі на роботу.Та сама кава. Та сама рутина.Паркуюся, швидко переглядаю пошту, заходжу та майже автоматично кажу:«Середнє капучино, будь ласка».Мені його подають, я розраховуюсь телефоном, кажу «Дякую» — і йду назад до машини.П’ять хвилин — від початку до кінця.Уже суцільний автоматизм.Але минулої п’ятниці все було по-іншому.Черга довжелезна, кавомашина сердито шипить,а дівчина за баром — молода, років двадцяти п’яти — виглядає виснаженою.На бейджі було ім’я: «Катя».Хвіст розтріпаний, усмішка натягнута, руки рухаються швидко й обережно —так діє людина, яка тримається, аби день її не поглинув.Коли підійшла моя черга, я зітхнула й сказала:— Важкий ранок, так?Вона підняла погляд — на коротку мить — і тихо відповіла:— Так… Мама в лікарні. Я взагалі ледь прийшла сьогодні на роботу.А потім, подаючи каву, майже пошепки додала:— Але ж треба за квартиру платити…Я завмерла.Не через її слова.А через те, що я стояла тут щоранку впродовж місяців —і жодного разу не запитала її ім’я.Ніколи не поцікавилась, як вона себе почуває.Для мене існувало лише моє капучино.Я повернулася до машини, поставила стакан і відчула, як щось важке осідає всередині.Не провина — усвідомлення.І я повернулася назад.Дочекалась, поки розсмокчеться черга,підійшла до менеджера й попросила на хвилинку.Він одразу напружився — мабуть, подумав, що я прийшла скаржитися.Та я простягнула йому маленький конверт «Для Каті».Усередині були 2000 грн і записка:«Ти робиш людям ранок кращим навіть у свої найважчі дні. Нехай і твій день хтось зробить кращим».Я пішла, не чекаючи на її реакцію.Наступного ранку Катя побачила мене в черзі.Цього разу — без утомлених очей, без розтріпаного хвостика.Лише тепла, справжня усмішка.— Доброго ранку, пані Ларисо, — сказала вона. — Ваш капучино сьогодні за рахунок закладу.Я здивовано кліпнула:— Звідки ти знаєш моє ім’я?Катя засміялася:— Ви підписали записку.А ще… Мама вже одужує. І коли я розповіла їй про ваш учинок, вона вперше за кілька днів усміхнулася.Ми обидві тихо засміялися — трохи ніяково, трохи крізь сльози —і я вийшла з кав’ярні відчутно легшою.Відтоді щоранку я не просто беру каву —я спілкуюся з людьми, які тихо тримають цей світ:з продавчинею в супермаркеті,з водієм доставки,з прибиральником під’їзду.Бо за кожною уніформою —людина зі своєю історією, своїми страхами, своїми надіями.Й ти ніколи про них не дізнаєшся,якщо не сповільнишся бодай на мить і не запитаєш.💛 Урок:Доброта не має бути великою, щоб бути важливою.Іноді достатньо просто сказати:«Як ти?» — і по-людськи послухати відповідь.У кожного своя невидима битва.Тож усміхнись касиру.Подякуй прибиральнику.Запитай у баристи, як почувається її мама.Бо інколи людей пробуджує не кава.А людяність.#терапевтичні_читання

Жінки більше не тікають «до когось». Вони йдуть — від когось. Від крику, звички, втоми, контролю, від нескінченного «треба».І все частіше — не до нового чоловіка, не до мами, не в теплу зону «підстраховки». А в нікуди.Точніше — до себе.Серед чоловіків ще живе переконання: мовляв, жінка не піде, поки не знайде, куди. Мовляв, завжди є запасний варіант, «нова гілка». Але правда в іншому — сьогодні все більше жінок відпускають старе, не маючи нічого нового попереду. І це не слабкість, а найчистіший прояв сили.Бо іноді «нікуди» — це перша адреса власного спокою.Це квартира, де ніхто не кричить. Де можна ввімкнути музику посеред ночі, плакати у ванній, пити вино наодинці й не звітувати, чому ти сьогодні мовчиш.Це місце, де з тебе спадають усі чужі ролі: дружини, доньки, куховарки, рятівниці.Ти просто стаєш собою. Без уточнень.Жінки йдуть у своє «нікуди» — з дітьми або без, у орендовану квартиру, в іпотеку, у нову тишу. Не тому, що там хтось чекає. А тому, що там — вільно дихати.Може, саме це і є зрілість: не шукати, до кого втекти, а нарешті повернутися до себе.Бо справжня свобода — це коли ти не тікаєш. Просто йдеш.І більше не озираєшся.#стосунки

ВИ НЕ МОЖЕТЕ ЗЦІЛИТИСЯ ТАМ, ДЕ ВАС ЗЛАМАЛИ. Ця правда болить, адже багато хто з нас намагається її ігнорувати. Ми залишаємося в тих самих стінах, серед тих самих людей, повторюючи старі шаблони, сподіваючись на інший результат. Але зцілення — це не лише зміна думок, це зміна середовища, в якому ви живете щодня. Не можна відбудувати себе, стоячи серед руїн того, що вас зруйнувало. Для зростання потрібен простір. Для спокою потрібна тиша. А іноді найвищий прояв любові до себе — відійти від усього, що знову й знову розриває ваші рани.Відпускати — це не слабкість, це мудрість. Зцілення вимагає більшого, ніж просто позитивний настрій; воно потребує меж, дистанції та непростих рішень.Іноді це означає покинути місця, які ви називали домом, чи людей, без яких, здавалось, ви не проживете. Це не поразка — це вибір себе. Якщо ви справді прагнете зцілення, ви мусите створити простір, де ваше серце зможе вільно дихати. Не всі зрозуміють вашу потребу в цьому, і це нормально. Зцілення — це не про них, це про те, щоб ви нарешті стали цілісними. Бальт РодрігесЧасто із дурних стосунків і дурних ситуацій спочатку треба виходити НОГАМИ 😉#стосунки

Запропонувала разом знайти й обговорити відмінності між чоловіком і батьком. У нас вийшло таке:Батько — рідний (адже у жінки й її батька один рід, у ній взагалі половина від батька), а чоловік — чужий. Чоловік за кров’ю «чужий», але емоційно, інтелектуально і фізично може бути близьким.Секс із батьком — табу. Сексуальний зв’язок із «рідним» — це інцест, що призводить до виродження роду. Секс із чоловіком вітається як прояв любові.Розставання з батьком неможливе, бо половина батька завжди залишається в людині. Розставання з чоловіком можливе і, на жаль, досить часто трапляється.Батько може бути лише один, усі інші, хто намагається його замінити, — вихователі. Заміж можна виходити кілька разів.Батько встановлює правила, а з чоловіком правила встановлюються спільно.З батьком ієрархія вертикальна (батько вище), а з чоловіком — горизонтальна (символічно один партнер праворуч, інший ліворуч, але вони на одному рівні).Якщо чоловік стоїть праворуч — це відповідає його лідерській ролі в стосунках. Якщо ліворуч — він передає провідну роль жінці.Коли ми визнаємо потребу в батькові, ми визнаємо ієрархію в сім’ї.З батьком любов — безумовна (просто за те, що є), а з чоловіком — умовна (я люблю тебе за твої емоційні, інтелектуальні й фізичні особливості та за те, що я відчуваю поруч із тобою).Батько утримує й забезпечує безпеку доньки просто тому, що вона «дочка».У чоловіка ж виникає бажання захищати й забезпечувати дружину у відповідь на любов: коли вона його поважає, дякує за те, що він робить для неї, і надихає «на подвиги», проявляючи захоплення ним.Щоб стосунки з чоловіком розвивалися, у них потрібно «вкладатися», дотримуватися балансу обміну проявами любові. А ще краще — віддавати трохи більше, ніж отримуєш.При цьому важливо контролювати свою поведінку та дотримуватися меж дозволеного щодо себе і партнера.З батьком рівноцінний обмін неможливий, бо від батька отримано життя. Щоб зберегти баланс, ми мали б віддати власне життя.Напряму віддати його назад неможливо, але це можна робити опосередковано — відмовляючись від власних почуттів і бажань «заради тата».Ймовірно, усі форми саморуйнації й суїцид — у крайній формі — це способи відмови від батьківського дару.Отже, напряму повернути борг батькам неможливо, але це можна зробити, народивши своїх дітей і передавши далі те, що було отримано від батьків.Символічно батько стоїть за правим плечем жінки — він її опора. На нього можна спертися, як на стіну.Чоловік не може бути опорою для жінки. Він, як уже сказано, стоїть поруч. І якщо жінка чекає від чоловіка опори — це означає, що її батько не виконав свою функцію безпеки.Якщо батько — це стіна, то партнер і партнерка можуть бути одне для одного милицями.Відчуваєте різницю — стіна і милиця.Коли жінка каже: «Я за чоловіком як за кам'яною стіною», стає зрозуміло, що вона сприймає чоловіка як батька.Але чоловік не може бути батьком — місце батька вже зайняте, раз і назавжди.Коли людина стоїть не на своєму місці, вона відчуває дискомфорт. Кому сподобається «бути не на своєму місці»? І в стосунках починаються проблеми.Давайте віддамо батькові — батькове, а чоловікові — чоловікове.Для чоловіка — між мамою і дружиною — існують ті самі відмінності, з поправкою на стать.Знання цих відмінностей дозволяє помітити плутанину ролей, яка приводить до переплетення в сімейній системі й до появи проблем.Коли ми починаємо помічати плутанину ролей — з’являється можливість це змінити. Усвідомлення — це перший крок до змін.Автор: Мілашина Ольга Георгіївна#будні_психолога

Будь-які стосунки з іншими починаються зі стосунків із собою.Людина приносить у стосунки не просто себе — вона приносить атмосферу. Ту, яку вже створила всередині себе.Ніхто не запам’ятає, якою ти була. Запам’ятають, як люди почувалися поруч із тобою.Неважливо, наскільки ідеально ти виглядаєш, якщо всередині тебе — крижаний холод, і поруч із тобою душа іншого завмирає, як під час найсуворішої зими. До будь-якої зовнішності звикають за кілька днів — або навіть хвилин, якщо поруч із тобою тануть вікові криги, що сковували душу.Жодні кандидатські чи докторські ступені не матимуть ваги, якщо поруч із тобою неможливо просто видихнути і розслабитися.Люди йдуть із будинків будь-якої вартості, якщо в них неможливо бути собою — коли потрібно щохвилини грати роль і відповідати очікуванням.Залишається лише мовчання або, в кращому випадку, формальні фрази там, де на будь-яке живе слово у відповідь летить насмішка, оцінка або допит із пристрастю.Не дарують тепло тому, поруч із ким відчувають себе розчаруванням, із ким постійно доводиться виправдовуватися й захищатися, зводячи бетонні стіни до небес.Фундамент здорових близьких стосунків простий:увага та постійне бажання пізнавати;прийняття особливостей, можливостей і обмежень;довіра, тепло й співчуття;межі, у яких зрозуміло й безпечно.І це не лише про стосунки з іншими — спочатку це про стосунки з собою.Про увагу до себе, до свого фізичного стану та здатність якісно дбати про власне тіло, визнаючи його цінність незалежно від мінливих соціальних стандартів.Це вміння розрізняти свої емоції та самостійно їх регулювати, не перекладаючи цю відповідальність на партнера.Уміння говорити про важливе й уразливе — словами, а не через образи чи тілесні симптоми.Це здатність чути власні потреби й уміти задовольняти їх самостійно.На справжню взаємну близькість, на повагу й любов здатна лише зрілість.А незрілість — не про близькість. Вона про бажання через прийняття й любов іншого нарешті прийняти себе.Про постійну потребу в підтвердженні власної цінності з боку інших.Про вимірювання своєї вартості кількістю чужих жертв у свою честь.Кожна людина — найважливіша сама для себе у своєму житті, якою б глибоко не була схована ця правда — як щось соромне, відкинуте.Той, хто забуває про себе, не зможе по-справжньому пам’ятати про іншого.Той, хто сам не зігрітий, не здатен зігріти нікого — не записуючи потім тепло, віддане іншому, у борги.Той, хто не розуміє себе, не зможе зрозуміти іншого — сприймаючи його крізь спотворені ілюзії та мільйони відтінків власних проєкцій.Той, хто не прийняв себе, не зможе прийняти іншого — не зможе дати йому простір, у якому можна просто бути, не прикриваючись глянцевою картинкою.Той, хто відкидає частини власної особистості, ховає шматки душі як непристойні, — не прийме й іншого у його повноті й цілісності.Той, хто не любить себе, не зможе полюбити іншого — маскуючи нелюбов гіперопікою й контролем.Той, хто не має близьких стосунків із собою, не здатен побудувати близькість із партнером.Мрієте про якісні стосунки з іншими — починайте зі стосунків із собою.Анастасія Авербург#стосунки