Бачу максимальний піар, гайп і психоз навколо статті у виданні, назву якого я більше не хочу згадувати, бо гидую. Як журналіст і редактор з дуже глибоким досвідом і внутрішнім розумінням цієї роботи знаю, що їхній текст побудований як класична медійна маніпуляція. Свідоме змішування правди з «інформацією» від сумнівних джерел, емоціями, припущеннями та узагальненням. Плюс ігнорування контексту подій, особливостей героїв, причинно-наслідкових звʼязків тощо. Такий собі — не дуже складний — «Геббельс на мінімалках», розібрати який по «запчастинах» можно за пів години з крейдою на шкільній дошці. І як цілісний звинувачувальний кейс він просто розсиплеться. Але я не стану нічого детально доводити, бо також бачу, що це нікому не треба, і в першу чергу — колегам, які розглядають журналістику як ярмарок марнославства й товариство любих кумів. Маю честь не належити до цієї переважно самозакоханої інфантильної спільноти, але через це її руйнівний вплив на суспільство ніяк не зменшується. Я дуже впертий, коли бачу як ґвалтують реальність, але зараз зізнаюся у своєму безсиллі. Мені прикро те, що загалом наше суспільство не має імунітету навіть проти таких насправді елементарних «вірусів», бо як організм їх просто «не бачить». Тобто ніщо ним навіть не ставиться під сумнів. А найприкріше те, що воно вперто не хоче вчитися медійному самозахисту, тобто захисту власної свідомості під час війни на наше повне знищення. Як дитина, яка не знає, що таке смерть. Або як дорослий, який заперечує необхідність щеплень.