Страшна трагедія у Прилуках. За даними ДСНС, на час повідомлення загинули дев’ять людей, постраждали 40. Окупанти ракетним ударом зруйнували частину
багатоквартирного будинку в місті. Ракета влучила перед входом до Центру творчості дітей та юнацтва, завдавши значних пошкоджень будівлі та залишивши на місці удару величезну вирву. У Кременчуці Полтавської області після атаки рашистів загинули двоє людей, постраждали 34.

І це не повний список жахливих наслідків чергової нічної атаки з боку країни-агресора з абревіатурою рф, яка знову і знову чинить повітряний терор проти цивільного населення України.

Насамперед висловлюю співчуття постраждалим та родинам загиблих.

Далі, хочу звернутися до тих, хто створює і розповсюджує контент.

Я розумію, що вам болить. І, можливо, ви хочете якнайкраще, якнайшвидше підсвітити цей жах і вилити свій біль. Але…
Але потрібно мати повагу до загиблих і постраждалих.
До кордонів матері, яка втратила сина. Не можна налітати на людину в шоковому стані, знімати її з різних ракурсів, підсвічувати її в найвразливіший, найболючіший момент. Треба мати повагу до вразливості, до стану, коли людина наче оголений нерв. Навіть якщо ви це робите з найкращих міркувань. Не можна.

У рекомендаціях щодо роботи з постраждалими чітко зазначено, що людина має право відмовитися від інтерв’ю, фотографування та відеозйомки. Гострий шок може заважати їй надати усвідомлену згоду. Тож, коли людина перебуває у такому стані не можна тиснути, умовляти чи використовувати її розгубленість. Людина має право не тільки на повагу, а й на розуміння для чого записують її слова, де їх опублікують, і мати можливість перервати розмову.

Ба більше, людина має право бути інформованою про свої права, а згода розповісти про пережите не означає автоматичної згоди на публічне поширення всіх подробиць, або фото та відео-матеріалів, де ти знаходишся у стані розгубленості і безпорадності.

Виконуючи свою професійну діяльність ми маємо враховувати та тримати у фокусі, що при документуванні злочинів, потрібні добровільна інформована згода, оцінка ризиків і захист конфіденційності.

Не можна безконтрольно поширювати фотографію дитини, яка постраждала під час обстрілу, ігноруючи її гідність, приватність та згоду її законного представника.
Ба більше, не можна поширювати зображення загиблої дитини, ігноруючи права та волю родини. ЮНІСЕФ у своєму зверненні до журналістів, фотографів і користувачів соцмереж у червні 2025 року окремо закликав не публікувати фото й відео загиблих або поранених дітей без згоди родичів, уникати експлуатації емоцій та захищати дітей від ідентифікації, якщо вона може завдати шкоди.

Чи викличе цей кадр реакцію суспільства, болісну, страшну, пекучу? Так, звісно. Але серед тих, хто його побачить, будуть люди, які проживають на території країни, нашої країни, що щодня витримує біль, страх, постійний терор. Проживають власні втрати. Зокрема ті, хто голосно про це не говорить.
Але це не означає, що не болить. Не означає, що ці кадри не можуть повторно активувати травматичні переживання чи посилити симптоми пережитого дистресу.

Це все ризики, який потрібно враховувати. І не тільки фахівцям сфери психічного здоров’я, а й представникам ЗМІ та адміністраторам анонімних телеграм-каналів, які нерідко відокремлюють від медіа. Але чи варто відокремлювати їх від етичної відповідальності за поширений контент.
Треба впроваджувати норми й розвивати інституції, які підтримують етику, відповідальність та розуміння того, як має бути поданий травмувальний, драматичний контент.

Треба тримати у фокусі, що саме ви ставите за мету - рейтинги, хайп? Чи все ж такі подання інформації таким чином, щоб у подальшому це могло спрацювати, нехай і на залишках міжнародного права, та призвести не до тижневого обурення у вузькому сегменті локальних соцмереж, а до реакції міжнародної спільноти, яка зрештою сприятиме покаранню тих, хто винен в агресії проти України.
Тих, хто має нести відповідальність за свої злочинні накази та їх виконання. За підкорення авторитетним фігурам, коли це означає участь у злочинах. За злочинну бездіяльність тих, хто мав обов’язок запобігати злочинам або припиняти їх.

І я знову підкреслю. Це не просто моє експертне «не можна». Це визначено у правових нормах і професійних етичних рекомендаціях.
Стаття 308 Цивільного кодексу України за загальним правилом вимагає згоди на поширення зображення людини, а після її смерті передбачає згоду визначених законом близьких. Існують правові винятки, але вони не дають необмеженого дозволу експлуатувати чужий біль.
У рекомендаціях Комісії з журналістської етики у 2024 році було окремо наголошено на необхідності обмежувати показ надмірної жорстокості, особливо зображень загиблих дітей, та враховувати вразливий стан близьких. Документування злочину й публічне висвітлення є різними завданнями. Не всі матеріали, які можуть бути важливими для розслідування, потрібно негайно публікувати.

І ще додам, бо це теж, на мою думку про права людини: не можна подавати контент із так званими свідченнями людей з окупованих територій без пояснення умов, у яких ці слова були сказані, а потім спрямовувати на них увесь праведний гнів.

Так, доволі часто краще це говорити сухою мовою міжнародного права - добровільність таких заяв та обставини їх отримання потребують перевірки. Слова, отримані під примусом, погрозами чи страхом за життя, не можна подавати як доказ вільного волевиявлення або добровільної підтримки окупантів. Для людини, яка говорить «під дулом автомата», мета може бути лише одна - зберегти своє життя та життя близьких.

Я розумію, що ми доволі часто чуємо, ніби міжнародне право втратило актуальність. Дехто говорить ще грубіше. Але презумпція невинуватості продовжує діяти. Тож, на мою думку, людина має право не вважатися винною в колабораційній діяльності, доки її вину не доведено в установленому законом порядку. Навіть якщо ви побачили її коментар, записаний пропагандистами ворожих ЗМІ.

А ще є наша Конституція, яка гарантує право на повагу до людської гідності та захист прав і свобод людини. Хотілося б, щоб саме це перемагало в гонитві за хайпом.

П’ятий рік від початку повномасштабного вторгнення. Тринадцятий рік від початку агресії рф, анексії наших територій та окупації, в умовах якої продовжують виживати наші з вами співгромадяни.

П’ятий рік різні фахівці знову і знову закликають до етики, дотримання норм, толерантності та людяності щодо постраждалих і загиблих, військових, цивільних та членів їхніх родин.

То, може, ми вже нарешті впровадимо ці норми у щоденну практику?

***