РУСАЛКІНЕ РАДІО | Я не знаю як ви, але коли я сідаю писати — майже ніколи не знаю, чим у...

Я не знаю як ви, але коли я сідаю писати — майже ніколи не знаю, чим усе закінчиться.Останнім часом взагалі відкладала цей улюблений вид медитації як щось зайве. Кому воно потрібно, нашо це все — you know the drill.А потім стається якийсь поштовх зовні. Я сідаю, закочую очі, голосно видихаю, наче перед стратою, і — полетіла.Насправді, це почуття спротиву і походу на гільйотину триває секунд тридцять. Це як тест: чи напишу я першу букву, чи знову здамся.Останнім часом думаю, як це, бляха, чудернацько, що нам набагато звичніше змиритися з якимось негативним результатом, ніж по-справжньому повірити в себе і що все розв’яжеться якнайкраще. Навіть у побуті.Скажімо, дізнаєшся, що літак затримується на 13 годин.Що перше приходить у голову?Якого біса я не потраплю додому в обраний мною час? Що ці тварюки собі думають? Я хочу додому. Як все заєбало. Що я зробила не так, щоб отак оце…І стає бридко. І дуже нескінченно сумно.Рюкзак стає важчим, взуття — меншим і тисне, справи починають кучкуватися в голові неспокійним бджолиним роєм.Я. Не. Лечу. Я стирчу.Піздєц.А що, як у нас є вибір?Не той, щоб послати всіх і летіти енівей, пересварившись з авіалінією за кілька годин і отримавши якийсь варіант “на троє з плюсом”.А вибір — якою бути всередині.Як ставитися до ситуації.Чи побачити в ній можливість.Вибір не реагувати автоматично, рефлекторно, звичним способом — тим, у якому вже давно немає тебе.Там лише пучок оголених нервів, який спалахує з будь-чого, що пішло не по «плану».І ти робиш крок назад.Згадуєш, що в минулий переліт за 16 годин дупця так заніміла, що ще три доби туди можна було вставляти голки чи відкушувати шматочки — і вона б нічого не відчула. Просто повірте.І виходить… вейт.Можна ж, виявляється, відпочити?У дорозі. Розбивши її на спокійні частини.Так, ось є погодинна кімната, де МОЖНА ЛЕЖАТИ. Юля, памʼятаєш «лежати»? Лежачи їсти. Читати.СПАТИ.Не ламати шию в чотирьох місцях у літаку.То що, ця затримка — це подарунок? Це можливість? Це пауза з турботою?І тут мені стало щиро шкода тих, хто встигає на мій літак. На мою первинну пересадку. Їхня дупця їм не пробачить.Наша реакція на незаплановане — блискавична.Але далі — вибір.Залипнути в драмі й страждати як чемпіонка з внутрішнього театру абсурду.Або — на дурничку, на тридцять секунд — увімкнути себе-альтернативну. Ту, яка не ниє, а жартує. Не горить, а світиться.Бо може, це не катастрофа.Може, це момент, коли життя лагідно тикає тебе в бік і каже:«Гей. Ляж уже. Відпочинь. Послухай себе. Побудь.»А дупця…Дупця скаже дякую.І то буде найбільше «дякую», яке ти почуєш за сьогодні.