Продовження: Отже, чотири аспекти в дописах Оксани Рубаняк про Максима Ємця: • Узагальнення про час стосунків, що відбирає в інших людей право на їхні власні спогади.• Публікація особистої переписки з людиною, яка загинула й не може дозволити чи заборонити це. В мене дуже багато особистої переписки з Максимом, але вона стала меморіалом, який не призначений для сторонніх очей. • Недбалість до почуттів іншої жінки, яка була до нас і є матір’ю його дитини;• Ознаки капіталізації горя для створення особистого бренду, сподіваюсь, що ні. Тому я публікую тут свою частину історії, бо маю право. В мене питання до нього, але відповідей вже ніколи не буде. Якби не допомогла тобі перейти в ГУР… Якби ми не розійшлися… Якби я не "відморозилася"… Де б ти був зараз? Навіщо ти промовчав про Оксану, якщо ми й так уже місяцями просто дружили, ти ж збурив наново мої почуття після того обстрілу? Кому буде присвячений кожен вірш? Цих відповідей у мене не буде ніколи. Більшість вже неважливі. Ти став абстракцією. Рядками. Пам’яттю. Все стало історією. Але кожна історія заслуговує бути правдивою. Я щиро співчуваю всім близьким Максима Ємця. Щиро шкодую, що Оксана Рубаняк не стала тією самою рудою на все довге і щасливе життя, яку він шукав; зичу Оксані вдачі на службі та особистого щастя, щоб попереду було довге, сповнене кохання життя попри війну. Оксано, я вже не маю ніяких претензій і сказала все, що хотіла. І тепер просто хочу відійти у тінь. Далі це твоя історія. Щиро бажаю дитині Максима рости, увібравши в себе всі світлі риси батька. Спочивай з миром. Воїне. Поете. Коханцю. Це просто ще одна історія війни. На похорон не піду. І фото не буде, це особисте.