😄 Особисте: синдром парфумерної шафи

Відкриваю парфумерну шафу. Стоять флакони. Красиві. Дорогі. Майже всі — як нові. Беру один. Не пшикаю. Бо я його вже знаю. У голові він уже на мені: перші ноти, перехід у серце, тепла база, шлейф у просторі. Я вже встигла з ним вийти з дому, повернутися, отримати компліменти і «випадково» запам’ятатися комусь назавжди. Ставлю назад. Беру наступний. Те саме. Інший сюжет, але фінал той самий — я його вже «носила». Щоправда, без участі реальності. Ще один флакон. І ще один. Кожен уже має свою історію. Побачення, вечір, прогулянка, «той самий день». Усе відбулося. Просто в голові. Проблема в тому, що я навіть не встигаю їх використовувати — я їх випереджаю.Уява завжди на крок попереду аромату.

Закриваю шафу і ловлю себе на думці:пара сотень флаконів. І дивне відчуття — ніби носити вже нічого. Бо все вже «прожито». Причому не один раз. Це замкнене коло:бачиш флакон → уявляєш аромат → проживаєш його → він стає «знайомим» → хочеться нового. А новий — уже теж десь попереду, у черзі в голові. І найцікавіше, що шафа при цьому навіть не закривається до кінця. Знайомо?

😄😄 — я теж так «ношу» аромати🤦‍♀️ 🤨 — шафа велика, а носиться одне й те саме#особисте #парфюмернашафа