У Vogue Business вийшла чергова крута стаття — You Can’t Be Messy on Social Media Anymore. Where to Next — і вона спровокувала в мене багато думок та рефлексій про моє ставлення до соціальних мереж і про те саме коротке зникнення із систематичного постингу в цей канал.

Мені здається, що одна з найцікавіших тез статті полягає в тому, що колись інтернет був просто місцем, де ти був, а зараз він став місцем, де ти постійно щось із себе транслюєш, презентуєш і (нове Gen-Z слово) — перформиш.

Я зараз упевнено можу сказати, що інтернет можна описати однією фразою: «Big Brother is watching you». Те, наскільки майстерно працюють алгоритми, вся ця система, штучний інтелект, аналітика даних, фіктивна приватність і швидкість, з якою все рухається, останнім часом мене насправді почало дуже лякати. Все настільки швидко, настільки low-content, що в якийсь момент просто хочеться все вимкнути, пропасти й дати собі час на те, щоб оновитися.

Мабуть, саме тому сьогодні люди все менше хочуть щось публікувати. У статті є статистика: 55% американців кажуть, що постять у соціальних мережах менше, ніж п’ять років тому, а більше половини відчувають, що підтримувати свою онлайн-присутність уже «схоже на роботу». І це, здається, дуже точне формулювання. Соціальні мережі, які колись мали бути продовженням нашого життя, самі стали окремою роботою. Ти маєш думати, що опублікувати, як опублікувати, коли опублікувати, чи буде це цікаво людям, чи спрацює алгоритм, чи відповідає це твоєму персональному бренду, чи не виглядатиме це недостатньо професійно. Тобто ти вже не просто живеш і ділишся частиною свого життя — ти постійно думаєш про те, як це життя буде сприйняте.

І, можливо, саме тому зараз так багато людей переходять на менші платформи й шукають ті самі куточки інтернету, де алгоритм слабший. Reddit, Tumblr, Substack — усі вони трохи про інше споживання культури. Там люди не просто дивляться контент, а обговорюють його, критикують, рекомендують, створюють навколо нього свої маленькі ком’юніті.

Але тут у мене теж є певний скепсис. Тому що, з одного боку, зараз дуже багато креаторів і користувачів переходять на менші платформи, особливо Substack, у пошуках чогось більш змістовного. А з іншого — мені здається, що Substack теж поступово переростає у велику медійну історію, де кожен може назвати себе журналістом. І в якийсь момент це теж починає перетворюватися на чергову форму суто персонального брендингу.

Звичайно, варто не забувати, що ми живемо в капіталістичному світі, де все підв’язано під результат або бажання заробити більше грошей. Але, з іншого боку, повна дурня — забивати на якість і думати лише про гроші. І тут я повертаюся до книги Дани Томас «Deluxe: How Luxury Lost Its Luster», яку почала перечитувати.

Буквально з перших сторінок зрозуміло, наскільки дійсно люкс втратив свою цінність, коли Бернар Арно aka «Вовк в кашемірі» почав безжально скуповувати бренди й перетворювати їх передусім на джерела заробітку. І важливий момент: він має на це повне право. Так само, як Джефф Безос має повне право зняти всю Венецію, а Дуа Ліпа — Сицилію. Вони мають на це повне право: у них є кошти, можливості й ресурси. Але тут є відчуття, що просто втрачається частка адекватності й усе переходить певну межу абсурду. Що відбувається з цінністю речей, коли ми можемо купити буквально все?

І тут я знову повертаюся до соціальних мереж. Ти більше не можеш бути messy, тому що кожна платформа має свої правила, алгоритми й стандарти успішності. Ти маєш усе прорахувати. Чи дійсно мені потрібно написати аналітичний матеріал? Чи можна просто написати якийсь bullshit, який сподобається більшій кількості людей? Чи потрібно мені показувати цей момент свого життя? Чи він достатньо красивий? Чи він відповідає моєму образу? Чи це набере достатньо лайків?

І, можливо, саме тут для мене зараз і виникає бажання відступити на крок назад. Не зникнути назавжди, не сказати, що соціальні мережі — це зло. А просто дозволити собі не бути присутньою всюди й завжди. Не все показувати й не все автоматично перетворювати на контент.