Якщо ви правда так просите. То теж, уривки з набросків. Вони хаотичні, бо кожен абзац має інше продовження. Я зрозумів, до речі, одне. Писати - заспокоює. ***Вчитися застосовувати нову зброю, яка тільки «набирала обертів», опановувати командирські навички та в «ссилку», як жартував мій тодішній ТВО ком служби, що почув про моє відкомандирування, ну, і за сумісництвом, - працювати, я їхав до мого знайомого в інший бат. Познайомились ми на контрнаступі, як заходили на позицію. Він першим визирнув з-за ковдри, якою був завішений вхід на бліндаж. Не виділити його з поміж інших було складно. «Аполлонська» статура, мʼязи під убаксом, смугляве обличчя. І… якогось милого, його каска, вдягнена прямо на панамку, під якою виднілась обпечена сонцем, і трохи брудна шия. Стільово, подумав тоді я. ***Його відділення тримало цю висоту і прикривало групи, які мали першими заходити в «теобразку». Ну, і за сумісництвом, палила підарські танки тою новітньою зброєю, про яку всі тільки чули. Вони успішно його застосовували вже місяць. Маленькою стежиною по цій посадці ми бігли без передиху, несучи речі. Був вечір і я не зовсім розумів, які ж пойобані щільним вогнем тут дерева. Так ми приїхали на «зведену» роботу під найгарячіше на той момент Роботіне. ***До цього, я знав його лише як тіпа, з яким говорив до ночі в машині мій інший знайомий командир, щось консультувався, випитував, і, зрештою, саме він став причиною «відрядження». Він працював на цьому напрямку задовго до планів просунутися глибше, змінюючи періодично одну посадку на іншу, щоб «розвіятися». А ще - намагався стягти до своєї групи все, що знищувало ворога. А ще, здавалось, не втомлювався. За це він усім і подобався. ***В перші дні нормальної роботи «не світило». Все зводилось до відпрацювання по застряглих в багні коробочках, які, чомусь, постійно горіли. Небо вдень затягували хмари, моросив далеко не дрібний дощ, все у планах відкладалось, а поряд в землю «заривались» з великою швидкістю нацгвардійці. Копали, перечікували прильоти, знову копали. Та і підари теж не особливо вилазили - крім намагань зайти за якоюсь бронею, в них одразу звідкись від сусідів спрацьовували кулемети, снайпери або летіли постріли РПГшок. Зовсім сіряк тримала «горнокопитна» бригада, як їх називали за очі. В посадках часто під бронежилетами можна було розгледіти їх «тєльніки», які вони чомусь носили. ***Мені не подобалось з навколишнього практично нічого. В копаному бліндажі дошкуляли мухи, які шукали холодок, бруд налипав на мої прекрасні, ще доволі чисті «ловаки» і я постійно ледь не падав, коли переміщався між норами. «Тобі треба просто відчути місцевий вайб», казав він і посміхався. «Маєш бути прикладом для всіх». Я одразу якось не взлюбив ні ці його фразочки, ні його сміх, він був схожий на насмішку маніяка над жертвою тортур. Але з нотками такого-собі «приємного післясмаку». Хоча… пізніше я полюбив як він сміється. Коли ми з ним підбили першу ціль. Проте, вечорами, він доволі цікаво намагався пояснити моєму ще заляканому розуму якісь прості речі та показати чи розказати щось. ***В день, коли лив дощ, я лише іноді визирав з посадки і питав: «По нам»? - «Ні, в таку погоду - навряд, лише на вдачу». «Мавіки» не висять навіть. Він говорив якоюсь виключно «столичною» українською, відчутно підкреслюючи це кожним словом. Здавалось, він постійно обдумує фрази. І коли говорить - у цих паузах дивиться в очі, ніби чогось чекає. Тому виходило, що я постійно його перебивав своїми запитаннями, поки він закінчить думку. Пізніше - навчився «не поспішати»…Прокопенко 🕉️