Пам'яті сержанта Віталія Ковальчука (позивний «Лайф»)Люблячий батько, надійний друг та опора для побратимів.Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині. Після закінчення школи у 2001 році вчився на ветеринара у Млинівському сільськогосподарському технікумі, а потім - на інженера-технолога в Житомирському національному агроекологічному університеті.В 2007 році одружився. В шлюбі було двоє дітей. Родина мешкала в Києві. Віталій знайшов себе в ремонтно-будівельному бізнесі. З початком повномасштабного вторгнення був в теробороні рідного села Висока Піч. У січні 2023 року мобілізувався до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Спершу був стрільцем-санітаром, а згодом став сержантом та помічником інструктора з тактичної медицини. Виконував бойові завдання на Таврійському та Авдіївському напрямках. 20 жовтня 2023 року зник безвісти в селі Степове на Донеччині. Лише через 15 місяців завдяки репарації тіл та ДНК-експертизі стало відомо, що того дня молодший сержант Ковальчук загинув. Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.Вічна пам’ять Герою! Христина МикитинФото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті гірського штурмовика Олександра Тарная (позивний «Терен»)Звільняв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу №2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як «Scorpions» та «Metallica». Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, звільняв села під час контрнаступу на Запоріжжі. 26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь в рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років. Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу». У воїна залишилися батьки, сестра та кохана. Слава і честь Герою! Тетяна Когутич Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті історика й археолога Юрія Коваленка (позивний «Маестро»)Сьогодні, 22 березня Юрію мало б виповнитися 60 років Юрій Коваленко, археолог і військовий, народився 22 березня 1966 року в селі Некрасове на Сумщині. З дитинства захоплювався археологією, але отримав освіту електрика та психолога. У 1999 році почав професійну кар'єру в археології, очоливши науково-дослідний відділ історико-культурного заповідника «Глухів». Він провів розкопки гетьманських столиць, зокрема Батурина та Глухова, і відкрив Музей археології в Глухові.У 2014 році, після анексії Криму, Юрій став одним з перших добровольців, приєднавшись до місії «Чорний тюльпан», повертаючи тіла загиблих українських воїнів. У 2020 році підписав контракт із ЗСУ і брав участь у бойових діях, захищаючи Україну в різних регіонах, включаючи Чернігівщину, Броварський напрямок і Донеччину. Його позивний «Маестро» походив від його любові до музики, він часто грав на гітарі навіть в окопах.Юрій загинув 14 березня 2023 року в бою в Серебрянському лісі за кілька днів до свого 57-річчя. Його пам'ять увічнена на вулицях Глухова та Некрасового, а також меморіальною дошкою на будівлі музею археології в Глухові. Йому також присвоєно іменну премію для молодих учених-українознавців.Вічна пам’ять Герою!За матеріалами: «Новинарня», АрміяInform, sumy.today, сайт Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства.Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті старшого солдата Богдана ГриценкаСвідомо обрав шлях воїна й до останнього залишався вірним побратимамВона історію творилаЗа нею душу й тіло у вогоньВона як птаха сизокрилаЯка присіла на долоньБогдан Гриценко, студент-історик з Вознесенська, у своїх декламаціях про рідну мову підтвердив слова вчинками. У перші дні широкомасштабного вторгнення РФ, йому було лише 20 років, але він став на захист України.Навчаючись на історичному факультеті Миколаївського університету, мріяв викладати історію й передавати любов до України. Служив у складі 188-го батальйону 123-ї бригади ТрО, де здобув авторитет побратимів і першу відзнаку за оборону Миколаєва.Після звільнення Херсона Богдан став драйвером моторних човнів, переправляючи боєприпаси й поранених через Дніпро під постійним ворожим вогнем. Його побратими згадують його як відважного та надійного воїна, який завжди йшов там, де було найважче.У грудні 2023 року Богдан загинув під час евакуації бійців на Херсонщині. За своє героїчне життя він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку Президента «За оборону України».Рідні згадують Богдана як працелюбного, відповідального юнака, який обрав шлях воїна і залишався вірним побратимам до кінця. Його життя стало прикладом мужності та безмежної любові до України.Честь Герою!Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті капітана Миколи ХристорізаЗакінчив військовий інститут, пройшов АТО/ООС, був відповідальним офіцером української арміїМикола Христоріз народився 17 лютого 1995 року в селищі Маньківка Черкаської області. Він закінчив школу з золотою медаллю та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Політологія», отримавши диплом з відзнакою. Після університету пройшов військову підготовку та навчався в Уманському державному педагогічному університеті, де вивчав іноземні мови.Микола служив в армії, почавши з офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Він брав участь в Операції Об'єднаних сил на сході України в 2017-2021 роках. У серпні 2018 року отримав звання старшого лейтенанта та став заступником командира батареї. Після початку повномасштабної війни продовжував служити, зокрема в боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.У 2023 році Микола став заступником командира гірсько-штурмової роти, а в 2024 році отримав звання капітана та був призначений командиром стрілецької роти. Під час служби він отримав кілька нагород, зокрема медаль «За службу Україні» та відзнаки за професіоналізм та мужність.14 липня 2025 року Микола загинув під час бойового завдання в районі Воскресенки Волноваського району. Його пам'ять вшанували в рідному селі, а на сайті Президента України зареєстровано петицію про присвоєння йому звання Героя України. Микола залишився в пам'яті як герой, вірний присязі та своїм побратимам.Слава і шана Захисникові! Фото: Маньківський НВК "ЗЗСО І-ІІІ ступенів-гімназія", Фейсбук-сторінка Andzhelika Lubimova, Фейсбук-сторінка Олександр Сова, Маньківська громадаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті історика, ведучого, сценариста Романа КлимарчукаЗмінив сцену та кіноіндустрію на службу в ЗСУРоман Климарчук був істориком за фахом, але завдяки артистизму та чудовому почуттю гумору став відомим гумористом і ведучим. Друзі та колеги згадують його як веселу, щиру й світлу людину, яка завжди створювала навколо себе атмосферу радості. Життя воїна обірвалося 11 лютого 2026 року в Запорізькій області. Йому був 31 рік.Роман родом із міста Камінь-Каширський на Волині. Навчався у ліцеї №2, а вищу освіту здобув у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Історія та археологія». В університеті його пам’ятають як майстра інтелектуального гумору та талановитого актора.Він був переможцем шоу «Розсміши коміка», рівненської «Ліги сміху», брав участь у гумористичних проєктах у Ризі та Амстердамі. Працював ведучим заходів, створив дует ведучих «З Ювілейного», а також долучався до написання сценаріїв серіалів «Будиночок на щастя», «Полкан» і «Коли ми вдома». Під час повномасштабної війни Роман залишив творчі проєкти й став на захист України. Із воїном попрощалися в Церкві Святого Миколая Чудотворця у Камені-Каширському.Вічна пам’ять Герою!Фото: Фейсбук-сторінка Роман Климарчук, Фейсбук-сторінка Serhii Rudko, Instagram yevchuk_pasha, «Західна ліга сміху», «Ведучий Роман Климарчук» та із сайту Bestwedding Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті кінолога Євгена ОстопарченкаСтав Героєм на щиті, захищаючи рідне ЗапоріжжяЄвген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі. Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру. 45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Вічна шана і слава Герою! Фото з родинного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті бойової медикині Олександри ЛіскуновоїРятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне автоОлександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.Слава і честь Захисниці! Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко ОлександраПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району. Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку. Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого. Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.Вічна слава і пам’ять Захисникові! Валентина КащенкоФото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, СуспільнеЗа матеріалами: Решетилівська міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя. Фото надані дружиноюПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
TGLIST.COM.UA
