Пам’яті історика й археолога Юрія Коваленка (позивний «Маестро»)Сьогодні, 22 березня Юрію мало б виповнитися 60 років Юрій Коваленко, археолог і військовий, народився 22 березня 1966 року в селі Некрасове на Сумщині. З дитинства захоплювався археологією, але отримав освіту електрика та психолога. У 1999 році почав професійну кар'єру в археології, очоливши науково-дослідний відділ історико-культурного заповідника «Глухів». Він провів розкопки гетьманських столиць, зокрема Батурина та Глухова, і відкрив Музей археології в Глухові.У 2014 році, після анексії Криму, Юрій став одним з перших добровольців, приєднавшись до місії «Чорний тюльпан», повертаючи тіла загиблих українських воїнів. У 2020 році підписав контракт із ЗСУ і брав участь у бойових діях, захищаючи Україну в різних регіонах, включаючи Чернігівщину, Броварський напрямок і Донеччину. Його позивний «Маестро» походив від його любові до музики, він часто грав на гітарі навіть в окопах.Юрій загинув 14 березня 2023 року в бою в Серебрянському лісі за кілька днів до свого 57-річчя. Його пам'ять увічнена на вулицях Глухова та Некрасового, а також меморіальною дошкою на будівлі музею археології в Глухові. Йому також присвоєно іменну премію для молодих учених-українознавців.Вічна пам’ять Герою!За матеріалами: «Новинарня», АрміяInform, sumy.today, сайт Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства.Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті старшого солдата Богдана ГриценкаСвідомо обрав шлях воїна й до останнього залишався вірним побратимамВона історію творилаЗа нею душу й тіло у вогоньВона як птаха сизокрилаЯка присіла на долоньБогдан Гриценко, студент-історик з Вознесенська, у своїх декламаціях про рідну мову підтвердив слова вчинками. У перші дні широкомасштабного вторгнення РФ, йому було лише 20 років, але він став на захист України.Навчаючись на історичному факультеті Миколаївського університету, мріяв викладати історію й передавати любов до України. Служив у складі 188-го батальйону 123-ї бригади ТрО, де здобув авторитет побратимів і першу відзнаку за оборону Миколаєва.Після звільнення Херсона Богдан став драйвером моторних човнів, переправляючи боєприпаси й поранених через Дніпро під постійним ворожим вогнем. Його побратими згадують його як відважного та надійного воїна, який завжди йшов там, де було найважче.У грудні 2023 року Богдан загинув під час евакуації бійців на Херсонщині. За своє героїчне життя він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку Президента «За оборону України».Рідні згадують Богдана як працелюбного, відповідального юнака, який обрав шлях воїна і залишався вірним побратимам до кінця. Його життя стало прикладом мужності та безмежної любові до України.Честь Герою!Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті капітана Миколи ХристорізаЗакінчив військовий інститут, пройшов АТО/ООС, був відповідальним офіцером української арміїМикола Христоріз народився 17 лютого 1995 року в селищі Маньківка Черкаської області. Він закінчив школу з золотою медаллю та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Політологія», отримавши диплом з відзнакою. Після університету пройшов військову підготовку та навчався в Уманському державному педагогічному університеті, де вивчав іноземні мови.Микола служив в армії, почавши з офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Він брав участь в Операції Об'єднаних сил на сході України в 2017-2021 роках. У серпні 2018 року отримав звання старшого лейтенанта та став заступником командира батареї. Після початку повномасштабної війни продовжував служити, зокрема в боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.У 2023 році Микола став заступником командира гірсько-штурмової роти, а в 2024 році отримав звання капітана та був призначений командиром стрілецької роти. Під час служби він отримав кілька нагород, зокрема медаль «За службу Україні» та відзнаки за професіоналізм та мужність.14 липня 2025 року Микола загинув під час бойового завдання в районі Воскресенки Волноваського району. Його пам'ять вшанували в рідному селі, а на сайті Президента України зареєстровано петицію про присвоєння йому звання Героя України. Микола залишився в пам'яті як герой, вірний присязі та своїм побратимам.Слава і шана Захисникові! Фото: Маньківський НВК "ЗЗСО І-ІІІ ступенів-гімназія", Фейсбук-сторінка Andzhelika Lubimova, Фейсбук-сторінка Олександр Сова, Маньківська громадаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті історика, ведучого, сценариста Романа КлимарчукаЗмінив сцену та кіноіндустрію на службу в ЗСУРоман Климарчук був істориком за фахом, але завдяки артистизму та чудовому почуттю гумору став відомим гумористом і ведучим. Друзі та колеги згадують його як веселу, щиру й світлу людину, яка завжди створювала навколо себе атмосферу радості. Життя воїна обірвалося 11 лютого 2026 року в Запорізькій області. Йому був 31 рік.Роман родом із міста Камінь-Каширський на Волині. Навчався у ліцеї №2, а вищу освіту здобув у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Історія та археологія». В університеті його пам’ятають як майстра інтелектуального гумору та талановитого актора.Він був переможцем шоу «Розсміши коміка», рівненської «Ліги сміху», брав участь у гумористичних проєктах у Ризі та Амстердамі. Працював ведучим заходів, створив дует ведучих «З Ювілейного», а також долучався до написання сценаріїв серіалів «Будиночок на щастя», «Полкан» і «Коли ми вдома». Під час повномасштабної війни Роман залишив творчі проєкти й став на захист України. Із воїном попрощалися в Церкві Святого Миколая Чудотворця у Камені-Каширському.Вічна пам’ять Герою!Фото: Фейсбук-сторінка Роман Климарчук, Фейсбук-сторінка Serhii Rudko, Instagram yevchuk_pasha, «Західна ліга сміху», «Ведучий Роман Климарчук» та із сайту Bestwedding Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті кінолога Євгена ОстопарченкаСтав Героєм на щиті, захищаючи рідне ЗапоріжжяЄвген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі. Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру. 45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Вічна шана і слава Герою! Фото з родинного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті бойової медикині Олександри ЛіскуновоїРятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне автоОлександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.Слава і честь Захисниці! Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко ОлександраПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району. Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку. Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого. Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.Вічна слава і пам’ять Захисникові! Валентина КащенкоФото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, СуспільнеЗа матеріалами: Решетилівська міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя. Фото надані дружиноюПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року. У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Пам’яті полковника Миколи Павлишена (позивний «Дракон»)Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища. Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини. Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.Вічна пам’ять і слава Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
TGLIST.COM.UA
