📍«Що вони з нами зробили. Життя Литви з точки зору психології травми» від Дануте Гайлене. Як для книжки зі словом «Литва» у назві, тут було замало про Литву. Було б чесніше назвати книжку «Травма в контексті війн і геноцидів. І трошки про Литву».📍Втім, попри деяку невідповідність очікувань від назви книжки і її змісту, це дуже важливе дослідження про те, як наукова спільнота таки дійшла висновку, що травматичні події у житті можуть зламати будь-яку людину. 📍Виявляється, цей консенсус дався психологам непросто. Жахів Першої і Другої світової війни, покалічених ментально людей після них було недостатньо. Панувала думка, що побачене чи пережите не може так довго впливати на здорову особистість. Тож солдат, який роками потерпав від ПТСР — це просто симулянт, що хоче соціальних виплат (так, подібні думки панували серед психологів після Першої світової) або початково слабка людина.📝 Гадалось би, Друга світова війна точно мала би викорінити повністю подібні упередження. Та ні. Хоча деякий прорив стався — дослідники зрозуміли, що саме переживання травмували людей, а не попередня схильність до розладів зламала їх — однак до кардинальної зміни парадигми у цій темі було далеко. Що ж спонукало психіатрів і психологів нарешті визнати існування посттравматичного стресового розладу? Це я вам не розкажу.🏚️ Це вартісне дослідження. Литовський контекст також присутній і цікавий для ознайомлення, бо ж багато у чому сходиться з нашим, українським досвідом. 🙏 Книга глибоко мене обурила. До читання я зовсім не розуміла масштабів ігнорування психологічного здоровʼя в контексті травми, що зберігалося ще й після Другої світової війни. Чи то це просто була нахабна дурість, чи то страх, скільки ж людей насправді ментально поламані і яка масштабна робота має бути втілена над психологічним відновленням. Не знаю. Хочу сподіватись винятково на другий варіант, та навряд.🥲Сумне читання й дуже важливе. Проігнорована травма соціуму нікуди не дівається, а згодом проявляється в численних проблемах — від алкоголізму до руйнування інституту родини й суспільного мовчання про біль минулого. Це, вочевидь, нікому не допомагає.🐈 А на фото разом з книжкою — мій новий колєга у веденні каналу — кіт Черчилль. Хоча його знайшли на смітнику (буквально), та він себе не на смітнику знайшов і уважно зазирає в книжечки, які я читаю. Буду пробувати повертатись до ведення каналу, бо за рік начитала вже 34 книжки я маю, що похвалити і що покритикувати. :)