Я дуже люблю фільм Віма Вендерса «Ідеальні дні». Мабуть, кращої медитації в кіно я не знаю. Головний герой прибирає громадські туалети. Щоранку прокидається в один і той самий час, поливає рослини, купує каву в автоматі, дорогою на роботу слухає старі касети. Фотографує дерева. Читає перед сном. Іноді зустрічається з людьми. Одні зустрічі приносять тепло, інші — біль. Його життя важко назвати ідеальним у звичному розумінні. Жодних помітних досягнень, високого статусу, великого кохання, яке нарешті все виправило. Навіть спокій, який він так дбайливо підтримує, не означає відсутності болю. І все ж він живе. Не готується жити колись потім, а живе. Ми часто плутаємо якість життя з якістю обставин. Ніби добре стане лише тоді, коли буде достатньо грошей, своє житло, надійний партнер, здорова психіка, правильне тіло, улюблена робота — і бажано вже остаточно закриті всі гештальти. От тоді й почнемо. А поки — наче чернетка. Невдалий проміжний варіант. Не те. Не так. Не досить добре. Та людське життя складається не лише з подій, втрат, надбань, ролей і статусів. Набагато важливіше, як ми все проживаємо. Чи помічаємо світло на стіні. Чи відчуваємо смак ранкової кави. Чи дозволяємо собі сумувати, не перетворюючи сум на вирок. Чи залишаємося уважними до людини поруч. Чи зберігаємо себе там, де нас не зрозуміли. Чи чуємо музику. Чи дивимося вгору, на дерева. Неідеальне життя не дорівнює поганому. У ньому можуть бути втрати, самотність, помилки, комплекси, неопрацьовані травми, кредити, втомлене тіло, тривога за майбутнє і стосунки, які не склалися. Поруч із ними — ніжність, гідність, цікавість, задоволення, близькість і сенс. Не після того, як усе виправиться. Просто зараз. Можливо, ідеального життя взагалі не існує. А от ідеальний день — не бездоганний, а по-справжньому прожитий — іноді трапляється. Потім ще один. І ще.