Сьогодні стався наш книжковий клуб. І був він непростим — як і книжка Сью Таунсенд «Жінка, яка лягла в ліжко на рік». Спочатку вона здається смішною. Потім — абсурдистською. А після себе лишає важкий, майже задушливий шлейф, який ми сьогодні разом намагалися намацати. Ходили колами. Заходили в агресію. У депресію. У психотичний стан. Намагалися зрозуміти: що ж насправді відбувається з Євою? Чому її відмова жити звичним життям поступово стає відмовою жити взагалі? А мій висновок прийшов уже після групи. Під час прогулянки. Мені здається, це книжка про пологи, які все не стаються. Усю книгу Єва намагається народитися. Не як мати, дружина, господиня, функція для інших — а як окрема жінка. Її біла кімната стає маткою: очищеною від усього чужого, тихою, безпечною, майже стерильною. Ліжко — місцем визрівання нової Єви. Старі ідентичності поступово відпадають, але нова так і не формується достатньо, щоб виштовхнути її назовні. І тоді кокон стає пасткою. Матка — склепом. Двері замуровані, природні пологи вже неможливі. Приходить Олександр і здійснює своєрідний кесарів розтин: розбирає стіну й дістає Єву назовні. Але кесарів розтин може врятувати тіло — і не гарантує народження суб’єкта. Олександр може відкрити їй вихід, але не може дати власного бажання. Не може вирішити за неї, навіщо вона виходить, ким тепер стане, чи хоче кохати, чи зможе жити не для когось, а від себе. Єву дістали. Але чи народилася вона? Є ще одна тема, яка сьогодні не звучала в нашій розмові, але яку неможливо не побачити в цій книжці. Єві п’ятдесят. Діти залишають дім, материнський цикл завершується, тіло переходить в інший період. Можливо, це ще й історія ініціації жінки в старшу жінку через менопаузу. Ініціації, для якої наша культура майже не має ані ритуалу, ані мови. Стара форма жіночого життя вже закінчилася. Нова ще не народилася. Іноді такі пологи не стаються самі. І тоді потрібна інша людина — не для того, щоб народити нас замість нас, а щоб розібрати стіну й повернути можливість виходу. А перший вдих усе одно доведеться зробити самій.