Чи є емоційні стани іншої людини, які змінюють вас? Стани, поруч із якими ви непомітно відкладаєте себе й починаєте цікавитися іншим: що з ним, як йому допомогти, що зробити, аби він почувався інакше? З сильними афектами це помітніше. Чужий гнів може змусити завмерти, виправдовуватися або терміново шукати спосіб його погасити. Чужа тривога — почати заспокоювати й переконувати, навіть якщо всередині вже тривожно вам самим. Чужий відчай — мобілізуватися і стати сильним, тому що, здається, хтось у цій кімнаті мусить витримати. Але ми втрачаємо себе не лише поруч із сильними почуттями. Іноді достатньо чужого суму — і ми вже намагаємося розважити. Чужої меланхолії — і починаємо тормошити. Мовчання — і поспішно заповнюємо його словами. Розчарування — і пропонуємо дедалі більше себе, ніби мусимо будь-що повернути іншій людині задоволення. Можливо, річ не тільки в тому, що ми тонко відчуваємо інших. А й у тому, що деякі їхні стани нам важко витримувати. Сумного хочеться розвеселити не завжди тому, що йому потрібні веселощі. Іноді — тому, що нам самим нестерпно залишатися поруч із сумом. Меланхолійного хочеться розворушити не лише заради нього, а й тому, що його повільність, відстороненість чи відсутність відгуку змушують нас відчути власну непотрібність. І тут мені цікаво: чи вдається в цей момент помітити не тільки іншого, а й себе? Що я зараз відчуваю поруч із ним? Тривогу? Напругу? Безсилля? Провину? Роздратування? Чого я боюся, якщо нічого не змінюватиму? Що станеться, якщо інший залишиться сумним, сердитим, розчарованим — а я не візьму на себе відповідальність за його стан? Ми справді впливаємо одне на одного. Іноді присутність іншої людини допомагає пережити те, що наодинці було б нестерпним. Але, мабуть, близькість — це не завжди змінити стан іншого. Іноді це можливість залишитися поруч, не втрачаючи себе. Не поспішати рятувати. Не вимагати, щоб людина стала зручнішою для нашого переживання. Витримати, що зараз їй так. І водночас продовжувати відчувати: а як зараз мені?