Сьогодні на терапії я раптом помітила, що в моєму житті зараз менше “великих драм”, про які можна плакати годинами. Окрім, звісно, самої війни, яка фоном проходить через усе. І натомість з’явилося щось інше. Тихіше. Але дуже живе. Я багато говорила про цікавість. Про те, як вчуся відгукуватися на неї, навіть коли не знаю, куди вона мене приведе. Бо це завжди експеримент. Спонтанно куплений квиток у театр може раптом виявитися дверима у розмову з собою, про яку ти не підозрювала. Так у мене сталося з “Калігулою” Уривського. Цікавість подруги до Філоненка привела мене на читання Данте. А там — нові люди. Не з психотерапевтичного кола. Інакші. Живі. Дивні. Цікаві. І раптом моя бульбашка тріскається, і крізь неї починає просвічувати світ. Завтра я йду знайомитися з митцями з Дніпра, які створюють кінетичні скульптури, відомі десь у світі, але майже невидимі тут, поруч. І мене вражає сама ця думка: скільки всього прекрасного існує буквально за кілька вулиць від нас, а ми можемо прожити життя і не торкнутися цього. Мені здається, цікавість — це не легковажність. Це ж форма любові до життя. Форма уваги. Форма духовної дисципліни навіть. Бо відгукнутися на красу — теж відповідальність. Не пройти повз. Не сказати “колись”. Не знецінити свій імпульс. А піти. Подивитися. Сісти в зал. Заговорити. Відкрити книжку. Познайомитися.Дозволити світові себе здивувати.

І, мабуть, якби я була людиною абсолютно релігійною, то зараз молилася б дуже просто:Боже, збільш це бомбардування красою в мій бік. Запрошуй мене далі. Через людей, міста, тексти, музику, випадкові квитки, розмови, дахи, погляди, мистецтво. І дай мені сміливість відгукуватися.