Колись на супервізорській я почула фразу:«Безсилля може стати головною опорою». І мене це страшенно дратувало. Бо як це — опора???? Опора ж про силу. Про можливість змінити, врятувати, пояснити, повернути, достукатися. А безсилля — це ніби про капітуляцію. Про поразку. Про те місце, де закінчується всемогутність і починається щось дуже холодне й людське слабке якесь. Сьогодні згадала цю фразу на кіноклубі, коли ми говорили про фільм Форда "Під покровом ночі". Три години робили те, що люди роблять поруч із болем:шукали винних,зважували травми,сперечалися про право на помсту,про те, чи був у цих стосунків шанс,чи можна було врятувати любов,чи це все від початку було приречене. На якомусь колі дійшли до болю і суму, але знову зайшли на нове коло: мама героїні винна, у кого нарцисичний розлад... Ми ніби намагалися знайти двері, через які можна зайти в цю історію й переписати її так, щоб стало легше. Але полегшення з’явилося зовсім в іншому місці... У моменті, коли стало ясно:сталося те, що сталося. І цього не змінити. Вибух і тиша. Не можна повернути людей у точку “до”. Не можна відіграти назад жорстокість. Не можна зробити так, щоб хтось доріс до любові, яку не зміг витримати. Не можна змусити минуле закінчитися інакше. І раптом у цьому безсиллі стало менше метушні. Менше внутрішнього суду. Менше виснажливого пошуку “правильного” пояснення. Залишилося щось дуже тихе:визнати цінність того, що було. І горювати. Мені там і тоді здалося, що безсилля є тим місцем, де закінчується насильство над реальністю.