Коли здається, що все зрозумілоСьогодні зранку, під час сніданку, я гортала стрічку інстаграму. І натрапила на відеонарізку з фільмів, підписану словами: «коли єдиний, кого ти хочеш вразити, — це ти сам». І там — десятки сцен. Танці, сміх, яскраві обличчя. І майже в кожній — щось неправильно прочитане. Наче хтось узяв фрагменти болю і назвав їх «свободою». Або зібрав у один ролик погляд людини, яка втратила чи загубилася і сказав: дивіться, як вона щаслива. Ми так часто помиляємося, коли дивимось на інших. Коли бачимо, як хтось сміється після втрати — і вирішуємо, що все минуло. Коли хтось танцює — і ми думаємо, що це радість. Але ні, ми не можемо знати. Не здогадуємося, яку темряву людина вчиться нести без захисту. Не розуміємо, що за агресією часто стоїть біль, який ніхто не витримав поруч. Кажуть: ніколи не знаєш, яку битву веде всередині себе людина — тож будь обережним. І це правда, яку варто пам’ятати щоразу, коли хочеться зробити висновок про чуже життя. Пригадалося, як часто у тих самих нарізках показують сцену з фільму «Руйнування» з Джейком Джилленголом. Його танець на вулиці, який багато хто трактує як прояв дикої внутрішньої свободи. А насправді — це тіло, яке не може більше мовчати. Чоловік, який щойно втратив дружину, не здатний відчути горе. Він танцює не від радості — він танцює, бо не може дихати. Танець стає єдиним способом хоч якось прожити те, що не вміщається в слова. І, можливо, саме тому — перш ніж робити висновки про чужі історії —варто просто подивитися уважніше. Не на те, як, а на те, чому. Бо часто там, де нам бачиться «легкість», — живе біль, який став рухом. Будьмо один до одного ніжними🙏