Нотатки з відпустки. Частина 3Цього разу — складніша історія. Про те, як непросто бути поруч із людиною, яка третій рік служить у ЗСУ.6. Про відпочинок, якого немаєМій чоловік служить у ЗСУ вже третій рік. Не бойова частина — він забезпечує зв’язок для ДШВ. Але він геть розучився відпочивати.Люди дратують, бо не так ходять, не так виглядають. Прогулянки перетворюються на марш, бо «є задача». Маршрут має обирати він. Усе під контролем.Я витягла його попити кави в останній день - у «Ла Камбала» на Трасі здоров’я. Здавалося, гарна ідея: будній день — мало людей, дорога широка, кав’ярня просто неба над пляжем, непекуче осіннє сонце, прохолодний вітерець.Але не так сталося, як гадалося. Я хотіла йти Аркадією, він — через Французький бульвар. Йому хотілося йти швидко, мені гуляти і роздивлятися все навкруги. Він погодився на мої прохання, але дорікання у вигляді «ну ти ж обираєш, кажи що далі» трималися всю дорогу.Посиділи понад морем. Море таки лікує трішки. Я віддала йому право вирішувати, коли повертатися й якою дорогою. Почала слухати його розповіді про авто. Ми знайшли спільну тему — відстані, кількість пройдених кроків.Але в цій прогулянці так і не сталося його присутності тут і зараз. На жаль.І от думаю: як бути поруч із людиною, яка не може відпочити?Мені допомагає тільки:мати власний ресурс і постійно його поповнювати;знати головою, що ці зміни — закономірний наслідок служби, а не «проти мене»;любити й обирати щомиті бути разом, навіть коли важко;дозволяти звучати своїй незгоді та потребам, але без звинувачень і знецінення.Чи це просто? Точно ні. Але це і є наш спільний шлях.💭 Думаю: а чи не варто зробити невеликий вебінар для тих, хто чекає? знанням і простими підтримуючими практиками. Як вважаєте, цікавіше було б у записі чи у живому форматі?