Navíщo | Чому літо й осінь ніколи не зустрічаються? 🤔 — подумала я і написала м...

Чому літо й осінь ніколи не зустрічаються? 🤔 — подумала я і написала маленький електричний есей про зустріч...«Якого дідька було вставати так рано й тягнутися на вокзал… Цікавість, блін…Не бачив її жодного разу — і нічого. Засунув би ключ під кадку, як завжди, та й у дорогу. Ні ж, потягнувся сюди. Ні номера поїзда, ні уявлення, як вона виглядає. Тільки я міг сподіватися на диво.Ладно, здається, пора. Вся кава випита, усі поїзди з півночі, заходу й сходу вже зустрів…»Він різко розвернувся у бік вокзальної площі.Передчуття дороги повернуло настрій. Уявив нові знайомства, довгі кілометри в сідлі улюбленого «коня». Шолом у руці приємно тягнув, кликав у дорогу. Добре…Він відчував погляди, знав, що подобається. Але історія з цим містом підходила до кінця. Перед очима закрутилися всі побачення, клуби, моря й річки, пікніки та вечірки. Гарно покуралесили. Пора й честь знати.Вона з’явилася нізвідки, коли він уже надягав шолом. Старша, ніж уявляв. Зухвала й манка.— Привіт! Познайомитися хотів?— Привіт! А як ти мене впізнала? — розгублено пролепетав він і зненавидів себе за це.— Я своїх чую, — усміхнулася вона й поправила коротке світле волосся.— Свої… Класно. Бути своїм — це круто. Може кави? — йому так хотілося ще понасолоджуватися нею. З нею було тривожно й гулко. І неможливо відпустити, пройти повз, відмовитися…— Ну ні. Ми взагалі не мали б зустрічатися. Час вийшов, хлопче. Щасливої дороги!Вона була така, що хотілося розгадати. Дізнатися всі її історії. Доросла й зворушлива. М’яка, але іронічна. Не пласка. Непроста. Таких у нього ще не було.Вона, здається, читала всі його думки. Усе розуміла. І про нього, і про те, що могло б трапитися між ними. Усміхнулася з прищуром і простягнула руку:— Міла. Міла Осінь.— Нік. Нік Літо, — піддражнив у відповідь він і несподівано поцілував цю руку.Розсміялися. Красиві.На них озиралися. Було незрозуміло — хто вони одне одному? Відчувалося напруження більше, ніж між знайомими чи родичами. Різниця у віці збивала з пантелику й притягувала увагу.— Може, я таки затримаюся на кілька днів? Покажу тобі, що й як. Де тепліше, де смачніше, де найкращі люди?— О, повір, наші смаки на це різні. Я люблю глибше, драматичніше й гостріше. Як кава з перцем чи кальвадос із льодом, — сказала Міла й хитро блиснула очима.Вона вже точно щось вирішила. Нік відчув, що можна не поспішати…Діалог підхопили очі.У повітрі вже тріскотіла електричність.— Гаразд, залишайся на тиждень. Більше ми точно не витримаємо, — вона вз’їрошила його пшеничні кучері й трохи затримала руку.— Що за сумні прогнози, Міло?— Потім мені стане з тобою нудно, а тобі зі мною дивно… І на «бабине літо» в мене вже зовсім інші плани. Ну поїхали, покажеш, що тут змінилося за рік…***Нехай їхній роман триватиме трохи довше за тиждень. Хоч би парочку. Люблю такі історії…