Сьогодні на дводенці з тілесних процесів усвідомила дуже просту, але потужну річ.Я почала регулярно носити свою тушку на масаж до прекрасної майстрині. В тому числі через постійне напруження в шиї справа. Подушка — ортопедична, крісло — з підтримкою, йога — є, руханки — роблю. А напруга не відпускає.І ось ми з колегою робимо вправу на тілесну несиметричність. Я беру цей симптом — шия — і намагаюся відтворити ту позу, в якій він виникає. Посилюю. Дивлюся. Вона нагадує щось знайоме… Захист. Скручування. Наче я ховаюся від чогось страшного справа.І тут доходить.Моє робоче місце в Дніпрі — біля вікна, яке виходить на лоджію. Багато світла. І ще більше — скла. Під час війни. Під час тривог. І якщо не встати й не піти в безпечніше місце, то тіло саме шукає цю безпеку. Скручується. Затискається. Ховається. Як може.Інстинкт живого.Просте й печальне усвідомлення.І друге, ще складніше питання: а чому я не шукаю безпеку сама, свідомо?Може, тому, що звикла терпіти. Бути зручною. Продуктивною. Не зупинятися. Не "перебільшувати".А тіло не забуває. Воно мовчки виконує функцію збереження життя. І вивертається вузлом, коли ми не даємо йому простору. А потім цей вузол несе масажист, терапевт, або — ми самі, якщо пощастить побачити.Сьогодні вивільнилася така кількість енергії, що вистачить на ще одну революцію. В мені.Ось такі в нас навчання.