Navíщo | Коли за майже рік до війни моя мама відходила у вічність, був у неї та...

Коли за майже рік до війни моя мама відходила у вічність, був у неї такий тиждень, коли вона щоранку зі здивуванням відкривала очі й казала: «Хм… жива».Оце й я тепер іноді так кажу.Бо мої подорожі Дніпро — Одеса — Дніпро не дають відчуття безпеки. Вони лише випробовують мене різноманіттям стресорів. Хоча до Києва, схоже, не дотягують. Та мірятися обстрілами — це вже щось за межами людського. А ми за цими межами давно.Кажемо, що адаптувалися. Але рідко помічаємо ціну тієї адаптації.Як повільно втрачаємо чутливість тіла.Як виснажуємось фізично.Скільки зусиль треба щодня — просто щоб не розвалитися.Як та Королева в книзі про Алісу у Задзеркаллі: «Треба бігти вдвічі швидше, аби лишатися на місці».Ми молодці. Але й досі часто щось вимагаємо від себе — на довоєнному рівні.Наче витираємо постійне тло війни з нашого повсякдення.А враховувати треба.Бо інакше — реальність стає нереальною.Вимоги — виснажливими.Очікування — задушливими.І в якийсь момент ти вже не на своєму боці.Останнім часом часто згадую книгу «Жінка в пісках».Може, ви знаєте сюжет. Є і фільм.Там пісок, що спершу здався фоном, поступово стає головним героєм.Так і війна. Вона вже давно рветься бути головною.А ми не даємо — як можемо.І в цьому є і вірність життю, і певна помилка.Бо жити життя — це не те саме, що витісняти реальність.А вкладатися в закінчення війни — це не те саме, що підгодовувати її.Все просто. І водночас — страшенно складно.З одного боку, щоб у світі ставало більше людяності — кожна людина має щодня робити свої людяні вибори.А з іншого — в умовах війни цього замало.Потрібно час від часу робити трохи більше, ніж просто жити своє.Хоча б іноді — додавати до спільного котла зусиль заради миру.І ще — не віддалятися.Не замикатися в самостійному виживанні.Бо навіть коли втома тягне в глуху нору, десь всередині залишається тихе: “де мої?”І це питання — вже частина дороги назад.