Navíщo | Іноді життя шепоче. Не голосом. Полем.Сьогодні я пройшлася старими мар...

Іноді життя шепоче. Не голосом. Полем.Сьогодні я пройшлася старими маршрутами — тими, де ще була «вона». Молода. Закохана. Занадто щира, щоб ховати надію, і занадто жива, щоб думати про обережність.Дорога з Металургійної вниз по алеї — і раптом у натовпі дівчина, наче я сама, 25 років тому. Той самий силует, рух, хода. Я не встигла злякатись. Бо це було не страшно. Це було ніжно.А далі — знайомі обличчя. Ті, з ким не перетиналась вже понад десятиліття. Якби я шукала їх — не знайшла б. А сьогодні вони з’явилися самі. Як сторінки, що перегортаються у книжці, яку давно відклала. І ось — знову відкрилася.Це не спогади. Це — ознаки. Відгуки поля. Фону. Тонкого шару дійсності, де час — не пряма, а спіраль, а може й коло, що стирається хвилею.Це не про повернення. Це — про новий виток. Коли дотик до минулого не тягне назад, а відкриває щось у собі. Ніжність. Силу. Вдячність. Готовність до нового.Дивна річ — жити і бути одночасно на кількох шарах реальності. Але саме там найчастіше з’являються знаки. Не ті, що «для дії». А ті, що для дотику до себе.Для паузи. І глибокого вдиху: я тут. Я ще жива. Я далі йду.Розумійте, як хочете))) але якесь дивне відчуття... магічне