Замість психології можна поставити іншу професію Суть така: спілкувалася з колегами - всі як один кажуть, що групи (будь які групи, клуби, кола, і тп) збираються неймовірно важко. При тому всьому ті самі колеги говорять, що саме цей вид психологічної допомоги дієвий як ніколи і клієнти говорять про це приватно. Отже питання - чому така різниця між «група дуже потрібна» і «група набралася».
Я досі не можу отямитися - мої перші групи почалися з 2007 року. З тих пір не було жодного року щоб групи/клуби/школа - не набиралися. І ось - це сталося.
Отже пару думок про нас.
Коли не вперше група не набирається, то дуже легко потрапити з «в мене не виходить набрати групу» у прірву «я поганий фахівець, якщо до мене не йдуть». Це доречі ще дуже легко тому що ві-йна добряче і без того знищує самоцінність (десь живуть люди свої краще життя, а тебе щодня намагаються вбити).
Питання не в вартості: заходи безкоштовні або за донат набираються так само важко, як і ті що мають адекватну ціну.
Учасники дедалі більш налаштовані на питання «що це мені дасть?», забуваючи, що будь яка спільнота, коло, група, це і про те «що можу дати я?». Вихід з ями безпорадності, якщо що, саме в другому питанні. Це насправді дуже важливо: мати потенцію давати - це про відчуття своєї сили. Хибно думати, що як немає сил то дати нічого не можу. Сили зʼявляються там - де я знаходжу себе здатною діяти, бути «для», «заради».
На інд.прийомах клієнти кажуть, що хочуть групу, коло однодумців. Що потрібна підтримка інших, взагалі просто потрібні інші люди. Але … пролягає прірва між «хочу та потрібно» і записався на групу. І можливо 👇🏼
Можливо все сталося швидше ніж я думала. І Ші дійсно знищує професію психолога. Можливо я стану як ті листоноші з мого дитинства - ось памʼятаю приходить «вам телеграма, поставте підпис» - казала листоноша Петрівна моїй бабусі, ще вона приносила пенсію і ще там щось. А потім все це зникло, ніби не було. Можливо дійсно звичка жартома спілкуватися зі своїм «другом» Ші просто зменшує потребу в інших. І ось людина дивиться в живі очі і каже - мені потрібні інші. А коли дивиться в «чорне дзеркало» свого екрана - забуває про це.
На мою думку - важкі часи треба вміти переживати разом. Бо людина істота соціальна. І разом це не тільки про соцмережі. Це про теплі дотики, чаювання, посмішки, хустинку що тобі протянули коли ти плачеш, підтримку яку запропонували - і в зворотному - в твоїй посмішці, хустинці що ти її передав тому хто плаче, підтримці що запропонувала, обійми які відкрила.
P.s. мова йде не про останні місяці коли Київ у вогні. І також стосується груп онлайн.
Отже, колеги, учасники груп - буду рада якщо поділитеся своїм досвідом Що думаєте? Невже це кінець ери психології «людина-людина»?