Поки киян лякають що буде страшна ніч

Жити стало страшно. Точніше страшно померти. Мудрі кажуть, що так і треба жити - кожен день як єдиний і потенційно останній.
Але де там в метушні мегаполісу у ХХІ сторіччі памʼятати про цінність життя. Тут би каву встигнути випити.

Але зараз так воно реально. Бо знаєш, що вранці може не бути всього твого. Або тебе. Або твоїх. Останнє чомусь найстрашніше. Бо свою смерть неможливо насправді уявити. Як там філософ казав: там де є вона - немає мене, а там де є я - немає її.

Весь день читаю про загрози та живу своє життя. А що ще робити?
Заняття розтяжки коли боляче, але цей біль у станка такий приємний, живий.
На ринку купляю черешню, полуницю, персики, малину.
Буду знов пекти галету. Це буде друга творожна галета в моєму житті. Вкрай треба щоб було зараз смачно.
Сьогодні ми вдвох з Хьюжиком але так явно відчуваю всіх своїх поряд. І готую нам всім. І нам всім буде смачно, хоч ми й далеко один від одного.

Нещодавно на Подолі прям над кабінетом збивали шахед. Ось так серед біла дня. Ми сиділи з клієнткою мовчки - було страшно. Подумала - як прекрасно склалося моє життя - хто б з людей що зараз є в моєму житті не сидів в цей момент поряд - це людина з якою я готова перейти в засвіти. Це про вірність собі.

Подарували Бабусі новий кнопковий телефон. Вона внесла моє імʼя і я виявилася першою в списку. Бабуся - дон Карлеоне. Вчора вона набрала мене вперше. Я відчула себе також важливою - дзвінок від боса.

Гарчала трошки по телефону на Сашу. Бо страшно і нерви. А потім взяла свої гарчання назад. Бо і йому страшно. І в нього нерви. Хочеться щоб любові було більше ніж страху.

А ще в мене на балконі французька грядка. Там ростуть чорнобривці, базилік, кінза, томати. Відчуваю десь тут сенс життя.

Вічне повернення Ніцше це абсолютне «так» своєму життю. Коли приймаєш його настільки, що можеш переживати його безліч разів нічого не змінюючи.
І от я прийшла до того. Зі всіма зрадами, болем, страхами, несправедливостями, розлуками, втратами… Готова його жити безліч разів. Просто хочу жити своє єдине життя. Смакувати. Дивитися та бачити. Слухати та чути.
Таке воно життя з київських околиць у ХХІ сторіччі. А що у вас?