Жінкам уже не потрібні чоловіки. Така звістка стривожила чоловіків наприкінці двадцятих років. Вони їм більше не потрібні для забезпечення життя, бо із цим вони вже успішно справляються самі, працюючи в конторах, принаймні в Берліні та інших великих містах. «З дев’ятої до п’ятої їх звуть фройляйн. Після роботи у них знову з’являється ім’я», — писала Маша Калеко. […] І для сексу жінкам теж більше не потрібні чоловіки, бо вони знаходять задоволення в обіймах подруг (або своїх власних). Та коли вони таки зв’язуються із чоловіком, то він знає, що жінка обирає його так само, як він її, і що вона може покласти всьому край так само швидко, як він. «Спати з ним — так, але ніякої близькості», — підсумовує знавець таких жінок Курт Тухольський. […] Тож чоловіки намагаються грати в цю гру зі зміни гендерних ролей, втім, у них, звичайно, нема жодних шансів.

Жінки-денді сидять по барах на берлінському Курфюрстендамм, у Schwannecke і Schlichter, вони палять, ходять на танці, залюбки носять чоловічі костюми й краватки, як наприклад, Марлен Дітріх, а ще — вони пишуть. Статті й невеликі фейлетони, легкі й кусючі, для Uhu, Dame, Querschnitt та всіх інших великих газет Ваймарської республіки. Але насамперед жінки нового покоління ще пишуть книжки, у яких мерехтить щось невловиме. Тепер ідеться не про мораль чи утопії, а про жагу досвіду. Для жінок-героїнь цих жінок-авторок чоловік переважно є всього лиш гарніром до головної страви. […]

Нове покоління авторок створило нове покоління героїнь: неважливо, чи йдеться про «Дівчину зі штучного шовку» Ірмґард Койн, «Ліричний зошит стенограм» Маші Калеко, «Людей у готелі» Вікі Баум, «Багато кого й одного» Рут Ландсгофф чи «Кезебір підкорює Курфюрстендамм» Ґабріеле Терґіт. […]

Жінки, описані й побачені жінками. Естетична революція, натхнена сміливістю та жіночністю. […] Символами цього нового мислення стають Марлен Дітріх і Марґо Ліон, які оспівують силу жіночого кохання у ревю «Щось витає у повітрі». Їхні героїні разом купують білизну і співають: «Коли найкраща подруга з найкращою подругою». Коли найкраща подруга з найкращою подругою, тоді чоловіки їм уже не потрібні.
Уривок взято з книжки Флоріана Іллієса, але не з «1913. Літо століття» і навіть не з «1913: Все те, що я конче хотів сказати»🙂‍↕️